Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

- Без нагальної потреби?! Розкажи, що це означає. Яка вона? Яка, наприклад, змусила його вбити Вєталя. Романа, Сергія, - він почав перераховувати імена загиблих - у ресторані і раніше, коли Джейк лише починав.

- Артуре, ти теж вбивав. І в минулому, і зараз. Ви всі однаково ведете справи!

- Та досить вже! Скажи, що збиралася насправді, чого час тягнути? - а я не могла. Навіть вдихнути, не те що сказати хоч слово. Груди ніби поступово здавлював важкий металевий обруч із гострими шипами всередині. Вони впивалися все глибше і глибше, розриваючи плоть, завдаючи пекельного болю, що позбавляє сил чинити опір. Може й добре, адже існувала ймовірність, витягнувши їх, остаточно добити себе.

- Я думала, що все перегоріло давно. Правда думала, - ігноруючи буквально фізичну потребу відвернутися, я продовжувала свердлити Артура поглядом. Здавалося, я роздвоююсь. Частина мене благала його зуміти розпізнати брехню, інша – повірити словам, адже інакше мені не виконати задумане. - Але коли він повернувся, зрозуміла, що це не так. Що я кохаю його всупереч усьому, - слова залишали гіркий присмак у роті, - навіть всупереч зраді. Я, правда, дуже хотіла б, щоб було інакше. І намагалася подолати свої почуття, але не вийшло… Я…

- Я розумію, - моторошний, чужий голос перервав мене. На білому, як крейда, застиглому обличчі безоднею агонії палав його потемнілий погляд. Повірив. Через себе, не через мене. Знову… Але ж це й було моєю метою. Щоб повірив. Не важливо, чому, адже без цього його не врятувати. Я розберуся з Артуром потім, коли зроблю, що маю. Обов'язково зроблю та обов'язково розберуся!

Відвела погляд, відвернулася. Не легше так, все одно кожною клітиною його біль відчувала. Він висмоктував залишки сил, але думка, навіщо це все, допомагала не здаватися.

Зняла з пальця обручки і обережно поклала їх на скляний столик. А звук такий, ніби забила цвях у труну одним ударом молотка. Здавалося, звичайно. Як і те, що я видерла все ж таки з тіла шипи, і тепер воно стікало кров'ю, стаючи неслухняним і слабким.

Але я змогла піти. Не зупинилася навіть, почувши позаду оглушливий гуркіт, а слідом за ним відчайдушний крик, схожий на рев смертельно пораненого звіра. Лише подумки знову і знову благала Артура потерпіти. Протриматися зовсім трошки – кілька годин тільки. Його та себе.

- Не треба, Сашко, - звернулася до охоронця, що піднявся мені назустріч. - Охороняти мене до ваших обов'язків більше не входить.

- А….

- Я серйозно, - мабуть, у моєму тоні було щось, що змусило його відступити.

Обійшла його та викликала ліфт. Вже всередині набрала номер таксі. Потім замовила обрану заздалегідь флешку – мініатюрну, але з великим обсягом пам'яті та швидкістю запису та забрала її у магазині. Зі снодійним препаратом взагалі проблем не виникло. Я скопіювала програму на потрібну флешку і сховала її та таблетку. Ремінець сумки та вкладка у чашку бюстгальтера підійшли ідеально. Знайти не повинні. Начебто. Той факт, що в іншому випадку виявиться, я дарма розтоптала почуття Артура, давав сили взяти себе в руки і контролювати тривогу, боротися із сумнівами та невпевненістю. І все ж вони долали - так, що нудило і тремтіли руки, але я це ігнорувала. Це і біль, що роз'їдає зсередини, наче кислота. Гнала думки про те, як зараз Артуру і що він може наробити.

Купила сукню та туфлі, косметику, орендувала номер у готелі і почала приводити себе в порядок. Майже закінчила макіяж, коли задзвонив телефон. Взяла слухавку, а вже потім подумала, що навряд чи витримаю, якщо зараз почую голос Артура. Навряд чи не викладу йому все і не попрошу мене забрати.

- Алло?

- Чув тебе в “Редісоні” бачили без незмінних сторожових, - замість вітання промовив Джейк. - Невже справи настільки погані, що Барін економить на охороні та відправляє тебе на підробіток?

- Я пішла від нього, - почула власний голос. Тихий, надтріснутий, такий, як треба. Джейк свиснув. - Не можу... Не можу з ним тепер... Ненавиджу тебе! - прокричала в слухавку і перервала з'єднання. Награні емоції послабили контроль над реальними. Очі защипало, і грудка підкотила до горла, але мені вистачило сил дозволити лише парі сльозинок зірватися з вій. Закинула голову, змусила себе порахувати до десяти. Змусила думати, який успіх, що Джейк так уважно за мною стежив. Вже точно з'явиться, а отже, не доведеться витрачати дорогоцінний час на його пошуки. Правда, я розраховувала, що вечір п'ятниці він проведе у «Зорро» - судячи з фото в мережі, відновивши давню звичку відпочивати саме там наприкінці тижня, або хоча б про мою появу йому повідомлять. Але це все одно час, який Порох, сам того не бажаючи, мені заощадив.

Стукіт у двері. Перевіривши макіяж, пішла відчиняти.

- Привіт, Елізо.

- Пішов геть! - театральна спроба закрити двері, яку він легко припинив. Увійшов, стиснув мене в обіймах. Таких бажаних раніше і таких огидних тепер. Замолотила кулаками по грудях, вириваючись і кричачи, як ненавиджу. Джейк упіймав мої губи, вп'явся в них поцілунком, і я «здалася». Затремтіла від огиди, але не відсторонилася, а навпаки відповіла на поцілунок.

- Видно наскільки ненавидиш, он як підготувалася, - прошепотів, киваючи на сукню, і я застигла на мить. Дізнався, де я, значить цілком міг бути в курсі візиту в магазин електроніки, що як…, - Хотіла до «Зорро» прийти, адже пам'ятаєш, ми там завжди по п'ятницях бували, якщо тільки не летіли нікуди на вікенд, так?

Закивала головою, старанно схлипуючи. Дозволила знову цілувати себе.

- Не тут, - відірвався від моїх губ і, взявши за руку, потяг до дверей, - вдома.

У машині сумка з ноутбуком. Сковзнувши по ній поглядом, зосередилася на спробах подумки відсторонитися від рук, що нишпорили по моєму тілу. Джейк нічого не помітив. Або ж просто вдавав - дізнатися ще належить.

Ось уже й будинок. Той, у якому ми з ним жили. Зовсім такий самий, як у моїй пам'яті, але ні натяку на відчуття, що все, як і раніше, яке мало б виникнути, якби я кохала Джейка досі. Жодного разу я не сумнівалася у відсутності почуттів до нього, просто не могла зрозуміти, як він міг цього не бачити. Або все він бачив і тепер…