Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

їй до вподоби, — музикою, книжками, тваринами. Час Марсії спливав у її власному світі, з кожним днем усе більш далекому від реальності. Коли жінка перестала його надихати, стариган уже не міг її обіймати, і їхні побачення перетворилися на ідилічні вечори з гарячим шоколадом і печивом. Бажаючи потішити її, Благодійник Нації якось запросив Марсію до Літнього палацу, щоб вона зблизька побачила рай того бельгійського натураліста, якого багато читала.

Потяг, яким не користувалися вже десять років, від часу святкування відкриття палацу, стояв поламаний, тож вони поїхали автомобілем, слідом за валкою машин охорони й слугами, які відправилися туди на тиждень раніше з усім необхідним реманентом, щоб надати палацу первісного блиску. Дорога скидалася радше на стежку, яку від буйної рослинності боронили бригади в’язнів. Подекуди на допомогу приходили мачете й воли: першими рубали зарості папороті, а другі витягали з багнюки машини; втім, усе це не послабило ентузіазму Марсії. Вона була зачарована краєвидом. Не зважала ні на задушливу вологість тамтешнього клімату, ні на комарів: її цікавила лише природа, що мовби взяла жінку в обійми. Марсії здавалося, що вона вже була тут раніше, можливо, в снах або в попередньому житті; вона відчувала, що належить цій місцині, що доти жила на світі чужинкою й усі зроблені нею кроки — в тому числі й те, що вона пішла від чоловіка за цим тремтячим стариганом, — підказав їй інстинкт із єдиною метою привести сюди. Ще не вздрівши Літній палац, Марсія вже знала, що він стане її останньою домівкою. Коли оточений пальмами й опромінюваний сонцем будинок виткнувся нарешті з-за буйного листя, Марсія полегшено зітхнула, мов людина, яка після корабельної аварії знову вздріла рідний порт.

Попри старанні приготування до їхнього приїзду, будівля стояла, ніби під дією якихось чарів. Замислену як осердя геометрично правильного парку римську споруду й величні алеї поглинала ненажерлива рослинність. Спекотний клімат потьмарив первісні кольори, дочасно вкривши їх нальотом, від басейну й саду не залишилось і сліду. Хорти давним-давно порвали свої повідці й збилися в голодну, люту зграю, що никала в околі й зустріла прибулих гучним гавкотом. Птахи гніздилися на капітелях і вкрили все навкруг послідом. Скрізь панував безлад. Літній палац перетворився на живе створіння, беззахисне перед зеленою навалою сельви, що оточила його зусібіч і проникла всередину. Марсія вистрибнула з автомобіля й побігла до масивних дверей, де чекала змучена спекою охорона. Жінка обійшла одну по одній усі кімнати, салони із кришталевими люстрами, що звисали зі стель, мов сузір’я, й французькими меблями, де на килимах юрмилися ящірки, проминула спальні з ліжками під знебарвленими через яскраве світло балдахінами, ванні кімнати, де зі шпарин між кахлями пробивався мох. Вона блукала усміхнена, мов людина, яка повернула собі те, чого її колись позбавили.

Упродовж наступних днів Благодійник Нації бачив Марсію такою втішеною, що подоба бадьорості знову зігріла його старі кості, й він спромігся обійняти її, як під час перших зустрічей. Вона неуважно це йому дозволила. Тиждень, який вони збиралися тут провести, розтягнувся на два, бо стариган чудово почувався. Де й поділася накопичена за роки диктаторського життя втома, послабшали старечі недуги. Він прогулювався з Марсією околицями, показував їй численні різновиди орхідей, які дерлися по стовбурах чи, ніби виноградні грона, звисали з верховіття, звертав її увагу на хмари білих метеликів, що вкривали землю, й птахів із райдужним пір’ям, які сповнювали гамором повітря. Стариган бавився з нею, мов закоханий юнак, клав їй до рота смачну м’якоть лісових манго, власноруч омивав її настоянкою з трав і смішив, співаючи під її вікнами серенаду. Благодійник Нації роками не залишав столицю, за винятком швидкоплинних польотів авіанеткою до провінції, де його присутність була необхідна, щоб придушити в зародку заколот і повернути народові впевненість у безальтернативності своєї влади. Ці несподівані канікули сповнили його добрим гумором, життя здалося йому раптом більш привабливим, і в нього з’явилась ілюзія, нібито поруч із цією чарівною жінкою він зможе урядувати вічно. Однієї ночі він заснув у її обіймах. Прокинувся вдосвіта переляканий, з таким відчуттям, що зрадив себе самого. Підвівся мокрий од поту, серце гупало; диктатор схилився над нею — білою спочиваючою одаліскою з мідяним волоссям, що затуляло її лице. Він вийшов і віддав ескортові наказ про повернення до міста. Його не здивувало, що Марсія не виявила бажання поїхати з ним. Імовірно, в глибині душі він навіть волів цього, бо розумів, що в ній прихована його найнебезпечніша слабкість, бо лише вона могла змусити його забути про владу.

Благодійник Нації вирушив до столиці без Марсії. Залишив їй півдюжини солдатів, які мали охороняти маєтність, і кількох слуг і пообіцяв підтримувати в доброму стані дорогу, щоб до неї доходили його подарунки, харчі, листи й деякі газети. Обіцяв навідуватися так часто, як це дозволятимуть обов’язки глави держави, але, прощаючись, обоє знали, що більше не побачать одне одного. Валка машин Благодійника Нації загубилася в заростях папороті, і в наступну мить Літній палац огорнула тиша. Вперше в житті Марсія відчула себе абсолютно вільною. Вона витягла шпильки, що тримали її волосся, й мотнула головою. Охоронці розстебнули ґудзики на кітелях і відставили вбік карабіни, а слуги пішли розвішувати в затінку гамаки.

Індіанці впродовж двох тижнів з напівтемряви стежили за прибульцями. Їх не ошукали ані світла шкіра, ані розкішне кучеряве волосся Марсії Ліберман; вони розуміли, що вона одна з тих людей, проте, звиклі до багатовікового потаємного життя, не наважилися потикатися їй на очі. Коли стариган зі своїм почетом подався геть, індіанці мовчки зайняли простір, у якому існували від покоління до покоління. Марсія відчувала, що вона ніколи не сама: хоч◦би куди пішла, тисяча очей стежила за нею, навколо неї завжди виникали чиєсь шепотіння, слабке дихання, ритмічне серцебиття; це, однак, не бентежило її, навпаки, вона почувалася в безпеці під охороною цих добрих духів. Жінка звикла до незначних пертурбацій: одна з її суконь зникла на кілька днів, а якось уранці з’явилася знову в кошику для білизни біля ліжка; хтось з’їдав її вечерю перед тим, як вона заходила до їдальні; хтось цупив її акварелі й книжки; на її столі з’являлися щойно зрізані орхідеї; іноді вечорами хтось наповнював її ванну свіжою водою, в якій плавало листя м’яти; з порожніх салонів долинали звуки піаніно, з шаф — важке дихання коханців, з горища — голоси дітей. Слуги не могли пояснити ці метаморфози, й невдовзі вона перестала їх розпитувати, вирішивши, що й вони є часткою цієї благодушної змови.