Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

видалися йому нестерпними. В◦призначений вечір Марсія Ліберман під руку з чоловіком увійшла до зали прийомів, і вперше в житті Благодійнику Нації в присутності жінки перехопило подих. Він бачив вродливіші обличчя й досконаліші фігури, але ніколи не лицезрів такої чарівності. Оживив у пам’яті колишні перемоги, і кров у його жилах завирувала з таким запалом, якого Благодійник Нації не відчував уже багато років. Того вечора він тримався на віддалі, потайки роздивляючись дружину посла, принаджений вигином її шиї, імлистими очима, жестами, спокійною впевненістю. Можливо, в його голові й сяйнула думка, що він на сорок з лишком років старший від неї й що будь-який скандал може несподівано озватися за кордоном, але це не спинило його, навпаки, додало новій пристрасті присмаку невідворотності.

Марсія Ліберман шкірою відчула цей втуплений у неї непристойно пестливий погляд й усвідомила небезпеку, але не мала достатньо сил, щоб її відвернути. В◦якусь мить навіть намірилася попросити чоловіка піти разом звідси, проте залишилася сидіти, сподіваючись, що старий наблизиться до неї, й водночас готова втекти, якщо він це зробить. Жінка не знати чого тремтіла. Вона не мала щодо Благодійника Нації жодних ілюзій, на відстані мала можливість спостерігати ознаки старості — вкриту зморшками й плямами шкіру, сухорляве тіло, хитку ходу, могла уявити його затхлий дух і здогадалася, що його руки під білими шевровими рукавичками схожі на пазурі. Однак затуманені через похилий вік та хтозна-скільки скоєних жорстокостей очі диктатора досі мали той владний блиск, що не давав їй поворухнутися.

Благодійник Нації не вмів залицятися до жінок, доти він не мав такої потреби. Це спрацювало на його користь, бо якби він переслідував Марсію, вдався до фліртування, як тертий звабник, це видалося◦б їй огидним, і вона з презирством відступилася◦б од нього. А◦так Марсія не могла не прийняти його, коли за кілька днів диктатор постав перед її дверима в цивільному вбранні, без охорони, мов такий собі сумний прадідусь, і мовив, що вже десять років він не торкався жодної жінки і вже помер для таких спокус, але з усією поштивістю просить, аби вона супровела його до одного затишного містечка, де він міг◦би покласти голову на її королівські коліна й розповісти їй, яким був світ, коли сам він був хвацьким хлопцем, а вона ще не народилася.

— А◦мій чоловік? — прошепотіла Марсія.

— Вашого чоловіка не існує, доню. Зараз є тільки ви та я, — озвався Довічний Президент, ведучи її під руку до чорного «паккарда».

Додому Марсія не повернулася, і не минуло й місяця, а посол Ліберман відбув на батьківщину. В◦пошуках дружини він перевернув усе догори дном, попервах відмовляючись припускати те, що вже ні для кого не становило таємниці, однак коли факт викрадення неможливо було далі ігнорувати, Ліберман попросив аудієнції й зажадав од глави держави, аби той повернув йому дружину. Перекладач спробував пом’якшити його слова, однак президент вловив тон і скористався приводом, щоб раз і назавжди спекатися необачного чоловіка. Він заявив, що Ліберман своїми безглуздими й безпідставними звинуваченнями образив державу, і велів йому впродовж трьох днів залишити її межі. Диктатор запропонував послові зробити це без скандалу, щоб не принизити гідність своєї країни, оскільки ніхто не зацікавлений у розриві дипломатичних відносин і перешкоджанні вільному плаванню танкерів із нафтою. Наприкінці розмови Благодійник Нації з виразом ображеного батька додав, що розуміє причини такого потьмарення свідомості, й запевнив, що дипломат може бути спокійним, бо після його від’їзду розшуки дружини триватимуть. На доказ своєї доброї волі диктатор викликав начальника поліції й у присутності посла дав тому відповідні інструкції. Якщо в якусь мить Ліберман хотів був відмовитися їхати без Марсії, то, зваживши добре все, зметикував, що ризикує отримати кулю у потилицю. Тож, спакувавши речі, він залишив країну перебування ще до того, як сплив установлений термін.

Благодійника Нації любов захопила зненацька в тому віці, коли він уже не пам’ятав, якими можуть бути поривання серця. Цей катаклізм сколихнув його почуття й повернув у дні юності, але цього було замало, щоб приспати його лисячу хитрість. Він розумів, що йдеться про старечу пристрасть, і не уявляв, що Марсія зможе відповісти на його почуття. Не знав, чого ця жінка пішла за ним того вечора, проте здоровий глузд підказував йому, що вчинила вона так не через кохання; він не розумівся на жіночій психології, тож вирішив, що Марсія дала себе спокусити, бо їй закортіло пригод або влади. Насправді◦ж нею рухало співчуття. Коли стариган пожадливо обійняв її, його очі наповнилися принизливими слізьми, бо чоловіча сила не корилася йому, як колись, і жінка — терпляче й самохіть — вирішила повернути державцю гордість. Тож після кількох спроб неборакові вдалося переступити межу й кілька секунд поблукати теплим садом, що відкрився йому, після чого він зомлів, а його серце наповнилося пінявою.

— Залишся зі мною, — благально пробурмотів Благодійник Нації, щойно оговтався від страху померти на ній.

І Марсія залишилася, зворушена самотністю старого ватажка, а ще тому, що перспектива повернутися до чоловіка видалась їй менш привабливою, ніж спроба подолати залізну загорожу, за якою майже вісімдесят років жив цей відлюдник.

Благодійник Нації тримав Марсію в одному зі своїх володінь, куди навідувався щодня. Він ніколи не залишався з нею на ніч. Час, який вони проводили разом, збігав у неквапливих пестощах і розмовах. Ламаною іспанською вона розповідала йому про свої подорожі й прочитані книжки, а він слухав, погано розуміючи, що вона говорить, але втішений модуляціями її голосу. А◦часом він розказував їй про своє дитинство на засушливих землях в Андах або про ті часи, коли був солдатом, проте варто було їй щось запитати, і старий одразу замикався й вороже зиркав на неї. Марсія завважила цю його незворушну суворість і, зрозумівши, що звичка не довіряти нікому набагато сильніша за потребу ніжності, через кілька тижнів змирилася з поразкою. Зрікшись надії завоювати його для любові, вона втратила інтерес до цього чоловіка й захотіла залишити дім, де її тримали. Однак було вже пізно. Благодійник Нації потребував її, бо з жодною жінкою не відчував такої близькості, чоловік повернувся до Європи, а їй бракувало власного місця на землі, й самé її ім’я почало стиратися з людської пам’яті. Диктатор помітив у ній переміни, це посилило його підозрілість, але не завадило й далі її кохати. Щоб утішити жінку в ув’язненні, на яке та була приречена довічно, оскільки її поява на вулиці підтвердила◦б звинувачення Лібермана й міжнародні відносини пішли◦б під три чорти, диктатор старався забезпечити її всім, що було