Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

яке він собі дозволяв, були сигари з чорного тютюну — всі інші вважав утіхами дегенератів і гомиків, у тому числі й алкоголь, який Благодійник Нації зневажав і рідко ставив на стіл. А◦проте з часом йому довелося перейняти деякі світські манери, бо він усвідомлював необхідність справляти добре враження на дипломатів та інших поважних гостей, аби ті не ославили його за кордоном як якогось дикуна. Він не мав дружини, яка◦б могла вплинути на його спартанські звичаї. Благодійник Нації вважав любов небезпечною слабкістю й був переконаний, що всі жінки, за винятком його матері, потенційно розпутні, тож краще триматися від них подалі. Казав, що чоловік, який спить в обіймах жінки, вразливий, мов недоношене дитя; з тієї◦ж причини він вимагав од своїх генералів, аби ті жили в казармах, обмежуючи сімейне життя спорадичними відвідинами. Жодна жінка не провела в його ліжку цілу ніч, кожна могла похвалитися хіба що квапливим побаченням, і жодна з них не залишила по собі тривкого сліду, аж поки в його житті не з’явилася Марсія Ліберман.

Свято з нагоди відкриття Літнього палацу стало визначною подією в історії урядування Благодійника Нації. Впродовж двох днів і ночей оркестри, змінюючи одні одних, грали модні мелодії, а кухарі влаштували нескінченний бенкет. Найвродливіші на Карибському узбережжі мулатки в розкішних, пошитих спеціально з такої нагоди сукнях танцювали в салонах із військовиками, які ніколи не брали участі в жодному бою, а проте їхні груди були увішані медалями. Розваг було безліч: співаки з Гавани й Нового Орлеану, танцівники фламенко, фокусники, жонглери й повітряні гімнасти, карти й доміно, і навіть полювання на кролів, яких слуги повитягали з кліток, змусивши тікати навсібіч, і яких гості переслідували з хортами. А◦завершилося все стрільбою по чорношиїх лебедях у затоні. Деякі п’яні від танців і алкоголю гості втомлено попадали в крісла й на ослінчики, інші одягнені стрибали в басейн або розбрелися парочками по кімнатах. Благодійника Нації подробиці не цікавили. Після короткої вітальної промови й першого танцю, на який він, відкриваючи бал, запросив найповажнішу за ієрархією даму, Благодійник Нації, не прощаючись, відбув до столиці. Святкування псували йому настрій. На третій день повернувся до міста й потяг зі знесиленими похлібцями. Літній палац залишився в жахливому стані: ванні кімнати нагадували смітники, штори були запаскуджені сечею, м’які меблі розпороті, рослини мертвіли у вазонах. Слугам знадобився тиждень, аби прибрати наслідки цього урагану.

Більше оргій у палаці не влаштовували. Час від часу Благодійник Нації наказував увечері відвезти себе туди, щоб скинути тягар влади, однак відпочивав він щонайбільше три-чотири дні, боячись, що за його відсутності може визріти змова. Урядування вимагало невсипущого дбання, інакше влада могла вислизнути з рук. У величезному будинку залишався тільки персонал для підтримання порядку. Коли шум від будівельної техніки й руху потяга вщух і затих відгомін свята, довкола нарешті запанувала тиша й знову розквітли орхідеї й з’явилися птахи. Мешканці Сан Херонімо зайнялися звичними справами і майже забули про існування Літнього палацу. І невидимі індіанці поступово повернулися на свою територію.

Перші ознаки були настільки малопомітними, що ніхто не звернув на них уваги: кроки й шепотіння, мигтючі силуети між колонами, відбиток долоні на чистій поверхні столу. Потроху почали зникати харчі з кухні й пляшки з погребів, а ранками постіль на деяких ліжках виявлялася зім’ятою. Слуги звинувачували одні одних, але галасу не здіймали, бо ніхто не хотів, щоб за справу взявся офіцер охорони. Впильнувати весь безмірний будинок було неможливо: поки перевіряли одну кімнату, із сусідньої чулося зітхання, та коли прочиняли двері, бачили тільки погойдувані портьєри, наче хтось щойно пройшов крізь них. Поширилася чутка, буцімто палац зачарували, й невдовзі страх охопив і солдатів, які припинили нічні обходи, а натомість незрушно стирчали на своїх постах, пильно вдивляючись в окіл і міцно стискаючи зброю. Перелякані слуги вже не спускалися в підвали й про всяк випадок позачиняли на ключ деякі приміщення. Вони купчилися на кухні й спали в одному крилі дому. Інші покої залишилися без нагляду, у володінні безтілесних індіанців, які переділили кімнати примарними лініями й отаборилися там — такі собі непосидючі духи. Вони витримали хід історії, пристосовуючись до перемін, коли не могли їх уникнути, або ховаючись у власному вимірі в разі потреби. Індіанці знайшли притулок у кімнатах палацу: тут вони тихо кохалися, беззвучно народжувалися й безжурно помирали. Вони так добре вивчили всі закапелки цього мармурового лабіринту, що могли, нікому не заважаючи, жити в одному просторі з охоронцями й слугами, не перетинаючись із ними, мовби належали іншому часові.

Посол Ліберман зійшов з пароплава з дружиною й купою речей. Він прихопив із собою своїх собак, усі меблі, бібліотеку, колекцію платівок з оперними аріями й різне спортивне знаряддя, в тому числі вітрильник. Відколи його сповістили про нове призначення, посол почав ненавидіти цю країну. Ліберман залишив посаду радника-посланника у Відні, спонуканий бажанням зробитися послом, нехай навіть у Південній Америці, у цьому шаленому краю, що не викликав у нього найменшої симпатії. А◦от його дружина Марсія сприйняла переїзд набагато краще. З кожним днем вона почувалася все більш далекою від чоловіка, та й буденні речі мало цікавили її, однак Марсія воліла не полишати його в дипломатичних мандрах, бо поруч із ним користувалася значною свободою. Досить було виконувати мінімальні подружні обов’язки, а решта часу належала їй. Надто заклопотаний роботою й заняттями спортом Ліберман майже не звертав уваги на дружину й згадував про неї, лише помітивши її відсутність. Для нього дружина була неминучим додатком до кар’єри, вона надавала блиску на людях й ефективно вела їхнє складне господарство. Він уважав її вірною партнеркою, але так і не завдав собі клопоту пізнати її чуттєвість. Марсія переглянула карти й енциклопедію, з’ясовуючи подробиці про далеку країну, й почала вчити іспанську мову. Під час двотижневого плавання в Атлантичному океані вона прочитала книжки бельгійського натураліста й, перш ніж побачила цей спекотний край, встигла його полюбити. Відлюдькувата за вдачею, Марсія почувалася краще, доглядаючи сад, аніж у світських салонах, де була змушена супроводжувати чоловіка, й сподівалася в цій країні бути вільнішою від суспільних обов’язків і присвятити дозвілля читанню, малюванню та знайомству з природою.

Ліберман передусім установив вентилятори в усіх кімнатах посольської резиденції. Потім вручив вірчі грамоти найвищому керівництву. Коли Благодійник Нації прийняв його в своєму кабінеті, подружжя перебувало в столиці лише кілька днів, однак поголоска про надзвичайну вроду дружини посла вже дійшла до керманича. За протоколом він запросив їх на вечерю, хоча бундючність і балакучість дипломата