Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

— Облиште, я приїхала не для того, щоб вислуховувати люб’язності. Я вимагаю пояснень, — мовила Аналія й поставила на стіл коробку.

— Що це?

Вона відкрила коробку й витягла любовні листи, які зберігала весь цей час. Учитель сидів, утупившись у гору конвертів.

— Ви завинили мені одинадцять років життя, — проказала Аналія.

— Як ви здогадалися, що це я їх писав? — запитав учитель, коли нарешті здобувся на голос.

— Ще в день свого весілля я виявила, що чоловік не міг їх писати, а коли син приніс додому перші оцінки, я впізнала почерк. А◦зараз я дивлюся на вас і не маю щодо цього жодного сумніву, бо з шістнадцяти років бачила вас у своїх снах. Чому ви так учинили?

— Луїс Торрес був моїм приятелем, тож коли він попросив написати за нього листа кузині, я не убачив у цьому нічого поганого. Так було і з другим листом, і з третім; а коли ви мені відповіли, я вже не міг відступити. Це були найкращі два роки в моєму житті, єдині, коли я чогось чекав. Я чекав пошти.

— Авжеж.

— Ви можете пробачити мені?

— Це залежить від вас, — відповіла Аналія, подаючи йому милиці.

Учитель одягнув піджак і підвівся. Вони вийшли разом на гамірне подвір’я, досі осяяне променями надвечірнього сонця.

Примарний палац

П’ять століть тому, коли завзяті іспанські розбійники на зморених конях і в розпечених американським сонцем обладунках ступили на землі кінароа, індіанці вже кілька тисячоліть народжувалися й помирали в цих краях. Конкістадори через оповісників проголосили, що це вони відкрили ці терени, позначили їх своїми прапорами, об’явили власністю якогось дальнього імператора, встановили перший хрест і дали місцині назву Сан Херонімо, яку тубільною мовою неможливо було вимовити. Індіанці з подивом споглядали ці бундючні церемонії, хоча до них уже дійшла поголоска про бородатих воїнів, які никають світом, брязкаючи залізяччям і наповнюючи його запахом пороху. Індіанці чули, що на своєму шляху ці люди сіють смуток і що жоден відомий їм народ не спромігся опиратися зайдам: усі армії поступалися цій купці кентаврів. Кінароа були стародавнім племенем — таким бідним, що навіть ті вожді, на чиїх головах було найбільше пір’я, не вимагали від них данини, і таким сумирним, що їх навіть не брали до війська. Вони мирно жили з давніх-давен і не збиралися змінювати звичаї через якихось брутальних чужинців. Однак невдовзі плем’я відчуло силу ворогів, чия присутність була обтяжливою, мов завданий на спину величезний камінь, і зрозуміло, що не варто їх ігнорувати. В◦наступні роки індіанці, які не померли в рабстві, не були змушені під тортурами навернутися до інших богів і не стали жертвами невідомих хвороб, заглибилися в сельву й там розбрелися хто куди, й поступово зникла навіть сама назва цієї людності. Завжди ховаючись, немов тіні, серед густого листя, вони століттями розмовляли пошепки й пересувалися вночі. Кінароа зробилися такими вправними в мистецтві удавання, що історія не зафіксувала їх, і сьогодні немає доказів їхнього існування. Книжки не згадують їх, проте місцеві селяни запевняють, буцімто чули їх у лісі, й щоразу, коли в якоїсь незаміжньої дівчини росте живіт і неможливо виявити спокусника, селяни вважають дитину виплодком духу якогось хтивого індіанця. Тамтешні люди пишаються тим, що в їхніх жилах, у потоці, де перемішалася кров англійського пірата, іспанського солдата, африканського раба, авантурника-шукача Ельдорадо, а ще всіх тих іммігрантів, які добулися сюди з торбиною за плечима й повною ілюзій головою, течуть і кілька крапель руди цих невидимих істот.

Європа споживала більше кави, какао й бананів, ніж ми могли виробити, але такий попит не зробив нас заможними, ми залишалися такими◦ж бідними, як завжди. Ситуація змінилася, коли один негр з узбережжя встромив у землю кайло, щоб викопати колодязь, і в лице йому хлюпнула цівка нафти. Під кінець Першої світової війни поширилася думка, нібито це процвітаюча країна, хоча майже всі її громадяни скніли в злиднях. Насправді золото було лише в скринях Благодійника Нації та його оточення, але жевріла надія, що одного дня щось перепаде й народові. Тоталітарній демократії, як називав Довічний президент своє урядування, виповнилося вже двадцять років, упродовж яких на славу йому було викорінено найменші паростки підривної діяльності. В◦столиці були помітні ознаки прогресу: автомобілі, кінотеатри, павільйони з морозивом, один іподром й один театр, де йшли привезені з Нью-Йорка або Парижа вистави. В◦порту щодня кидали якір десятки суден — одні вивозили нафту, інші привозили новини, однак решта території залишалася зануреною у вікову сплячку.

Одного дня мешканців Сан Херонімо від післяобіднього сну розбудив гучний стукіт молотків, що передував появі залізничної колії. Рейки мали сполучити столицю із цим закутнем, вибраним Благодійником Нації для будівництва Літнього палацу на кшталт тих, які мали європейські монархи, хоча в цих краях ніхто не міг відрізнити літа від зими, бо вологе й задушливе дихання природи тривало цілий рік. Єдиною підставою для зведення монументальної споруди стало твердження якогось бельгійського натураліста, який запевняв, що рай земний, якщо міт про нього має якесь підґрунтя, мав◦би знаходитися десь тут, серед цієї вражаючої природи. За його спостереженнями, в тутешніх лісах селилися понад тисяча видів різнобарвних птахів і росли найрізноманітніші орхідеї — від великих, мов сомбреро, brassias до видимих лише під лупою маленьких pleurothallis[16].

Ідею побудови палацу підказали кілька італійських архітекторів, які постали перед Його Високоповажністю з кресленнями розмаїтої мармурової споруди з нескінченним лабіринтом колон, широкими галереями, крученими сходами, арками, склепіннями, салонами, кухнями, спальнями й понад тридцятьма ванними кімнатами із золотими й срібними кранами. Залізниця була першим етапом робіт, необхідним, щоб доправляти до цих нетрів тонни будівельних матеріалів і сотні робітників, а ще привезених з Італії наглядачів і майстрових. Химерна споруда зводилася чотири роки, згубно позначилася на флорі й фауні та коштувала стільки, скільки весь військово-морський флот країни, однак оплачувалась у встановлені терміни темною олією цієї землі, і на річницю Вікопомного Приходу до Влади на відкритті Літнього палацу врочисто перерізали стрічку. З такої нагоди локомотив пофарбували в кольори державного прапора, а вантажні вагони замінили оббитими плюшем і шкірою пасажирськими, в яких приїхали святково вбрані гості й серед них кілька представників старої аристократії, які — хоча й ненавиділи цього безжального дикуна, що узурпував владу, — не наважилися відхилити його запрошення.

Благодійник Нації був людиною грубою, зі звичками селюка: мився холодною водою, спав на розстеленій на підлозі маті в чоботах і з револьвером напохваті, харчувався смажениною й кукурудзою, а пив лише воду та каву. Єдиним розкошуванням,