Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

з ним, Луїс вирішив, що час зажадати від неї більш шанобливого ставлення, й попередив дружину, мовляв, або та змінить поведінку, або він стрілятиме в двері доти, поки не рознесе їх ущент. Вона ніколи не бачила чоловіка таким сердитим і мовчки скорилася. Впродовж наступних шести років напруження в стосунках так зросло, що перетворилося на приховану ворожість, але на людях вони спілкувалися між собою з підкресленою чемністю. Тільки малюк здогадувався, що батьки ненавидять одне одного, а тому плакав і мочився вві сні. Аналія вкрилася панциром мовчання й, здавалося, поступово всихала зсередини. А◦Луїс зробився ще більш запальним і розв’язним, вдовольняв свої численні забаганки, багато пив і розпусничав, зникаючи на кілька днів. Згодом, коли він уже не приховував своїх походеньок, Аналія мала досить підстав, щоб іще більше віддалитися від чоловіка. Луїса вже зовсім не цікавила сільська праця, й дружина охоче взяла на себе нові клопоти. По неділях дядько Еухеніо обговорював у їдальні господарські питання з нею, а Луїс поринав у тривалий пообідній сон, від якого пробуджувався лише надвечір: увесь укритий потом, страждаючи від нетравлення, він однак ладен був знову пиячити з товаришами по чарці.

Аналія навчила сина азів письма й арифметики, намагалася прищепити йому любов до читання. Коли хлопчикові виповнилося сім років, Луїс вирішив, що настав час дати йому більш повноцінну освіту, позбавлену материнських пестощів, і хотів був відіслати сина до столиці, аби той швидше змужнів, однак Аналія з такою люттю напосіла на чоловіка, що тому довелося погодитися на менш радикальне рішення. Він віддав малого до школи в сусідньому селищі, де той залишався від понеділка до п’ятниці, а в суботу вранці по нього приїздив автомобіль і забирав на два дні додому. Після першого тижня навчання Аналія стривожено вдивлялася в сина, шукаючи хоч якусь зачіпку, щоб утримати його біля себе, але так і не знайшла жодної. Малий виглядав задоволеним, а про свого вчителя й нових товаришів розповідав із таким захватом, наче все життя провів із ними. Він більше не мочився вві сні. А◦через три місяці приїхав додому з табелем і коротким листом від учителя, який вітав хлопчика з добрими результатами. Аналія, вся тремтячи, прочитала листа й уперше за кілька років посміхнулася. Зворушено обійняла сина, розпитуючи про різні подробиці: як виглядають спальні, чим годують, чи не мерзне він вечорами, скільки у нього друзів, який їхній вчитель. Жінка нібито заспокоїлася й уже не згадувала, що хоче забрати хлопчика зі школи. В◦наступні місяці той завжди привозив добрі оцінки, а Аналія зберігала ті цидулки, наче якийсь скарб, і передавала слоїки з варенням і кошики з фруктами для всього класу. Матір намагалася не думати про те, що ідилія триватиме недовго, бо після початкової школи сина доведеться відвезти до великого міста й віддати до коледжу, і тоді вона бачитиме його лише під час канікул.

Одного вечора чергові походеньки Луїса Торреса скінчилися тим, що він нажлуктався й став виробляти піруети на чужому коні, щоб показати іншим гульвісам, який він вправний вершник. Огир скинув його на землю й хвицнув просто в яєчка. Через дев’ять днів Торрес, виючи від болю, помер у столичній лікарні, куди його доправили, сподіваючись урятувати. Дружина була поряд і плакала, відчуваючи провину через те, що ніколи не кохала його, й полегкість, бо вже не мусила молитися, аби Господь нарешті його прибрав. Перш ніж повернутися додому з небіжчиком у труні, щоб поховати його в рідній землі, Аналія купила білу сукню й поклала її на дно валізи. До селища в’їхала вбрана в жалобу, прикривши лице удовиною вуаллю, щоб ніхто не бачив виразу її очей, і так само — вся в чорному, тримаючи за руку сина, стояла під час похорону. Після церемонії дядько Еухеніо, який, попри свої сімдесят років, зберігав добре здоров’я, запропонував невістці, аби та відступила йому землі й жила на ренту в місті, де хлопчик міг◦би здобути освіту, а вона забути колишні прикрощі.

— Я◦ж помічав, Аналіє, що ви з моїм бідолашним Луїсом не були щасливою парою.

— Ви праві, дядечку. Луїс від самого початку ошукав мене.

— Бог з тобою, доню, він завжди тримався з тобою скромно й шанобливо. У всіх чоловіків трапляються невеличкі пригоди, але це не має жодного значення.

— Я не про те, а про один невиправний обман.

— І знати про це не хочу. Хай там як, а в столиці хлопчику й тобі буде набагато краще. Вам нічого не бракуватиме. Я дбатиму про маєтність, бо хоч мені вже чимало років, я ще можу впоратися з биком.

— Я залишуся тут. І мій син також: він допомагатиме мені. За останні роки я більше займалася кіньми, ніж домом. Але тепер я сама прийматиму рішення, не питаючи нічиєї поради. Нарешті ці землі належать тільки мені. Прощавайте, дядьку Еухеніо.

У перші тижні Аналія налагодила нове життя. Почала з того, що спалила простирадла, які розділяла з чоловіком, і пересунула своє вузьке ліжко до головної кімнати; тоді◦ж таки ґрунтовно вивчила конторські книги, а коли склала чітку думку про свою власність, знайшла управителя, який◦би без перекорів виконував її накази. Щойно відчула, що впевнено тримає стерно влади, витягла з валізи білу сукню, старанно випрасувала її, вдягнула й, прихопивши стару коробку з-під капелюшка, сіла в автомобіль і поїхала до селищної школи.

Аналія Торрес зачекала на подвір’ї, поки о п’ятій годині дзвін сповістив, що заняття скінчилися і гурт дітлахів висипав на перерву. Серед них був і її син: він радісно вибіг зі школи, але вгледівши її, наче прикипів до місця, бо це вперше матір з’явилася тут.

— Покажи-но мені ваш клас, я хочу познайомитися з твоїм учителем.

Біля дверей Аналія веліла хлопчикові йти, бо йшлося про приватну справу, й ввійшла до класу. У просторому приміщенні з високою стелею й розвішаними на стінах мапами та малюнками з біології стояв той самий дух затворництва й дитячого поту, яким було просякнуте її власне дитинство, але тепер він не викликав у неї прикрих відчуттів, а навпаки, здався приємним. На партах після робочого дня панував безлад, вона завважила кілька папірців на підлозі й відкриті чорнильниці. На дошці залишалася невитерта колонка цифр. У глибині на узвишші сидів учитель. Він здивовано звів голову, але не підвівся, бо його милиці стояли в кутку, надто далеко, щоб спробувати дотягтися до них і не перевернути стілець. Аналія пройшла вперед між двома рядами парт і зупинилася перед учителем.

— Я матір Торреса, — сказала перше, що спало на думку.

— Добридень, сеньйоро. Користуючись нагодою, хочу подякувати за