Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

Часом вона знаходила в конверті якусь книжку або малюнок, зроблений тим самим чітким каліграфічним почерком. Спершу Аналія намірилася була не читати їх, бо вбачала загрозу в усьому, що було пов’язано з дядьком, однак листи залишалися єдиною можливістю вийти за межі нудної атмосфери школи. Дівчина ховалася на горищі вже не задля того, щоб вигадувати химерні історії, а щоб жадібно перечитати кузенові послання, й урешті-решт знала вже напам’ять і нахил його літер, і щільність паперу. Якийсь час вона не відповідала на листи, але невдовзі вже не могла далі стримуватися. Їхній зміст щораз надійніше дозволяв ошукати пильність ігумені, яка розпечатувала всю кореспонденцію. Між молодими людьми виникли теплі стосунки, і невдовзі вони перейшли на їм одним зрозумілий шифр, за допомогою якого почали обговорювати тему кохання.

Аналія Торрес не пам’ятала кузена на ім’я Луїс, бо коли жила в дядька, хлопець навчався в столиці. Вона була певна, що це якийсь страшко, можливо, хворий чи горбань, бо не уявляла, що такий чутливий і розумний чоловік може бути ще й привабливим. Подумки намагалася намалювати портрет кузена: огрядний, як його батько, з подзьобаним віспою обличчям, кульгавий і напівлисий; однак що більше вад дівчина йому приписувала, то дужче його любила. Високий дух — ось що важило для неї, ось що могло не зникнути, а зміцніти з плином часу. «Врода примарних героїв казок не має жодного значення й навіть може зробити їх легковажними», — міркувала дівчина, хоча ці роздуми залишали в душі тривогу. Вона запитувала себе, яке каліцтво здатна витримати.

Листування між Аналією й Луїсом Торресами тривало два роки; за цей час її коробка з-під капелюшка до краю наповнилася листами, а душа палала любов’ю. Якщо в її голові колись і з’являлася думка, що це дядько міг спланувати їхні стосунки так, щоб успадкована нею маєтність перейшла до рук Луїса, то присоромлена власною ницістю Аналія негайно її відкидала. Того дня, коли дівчині виповнилося вісімнадцять років, ігуменя покликала її, бо до неї приїхав гість. Аналія Торрес здогадалася, про кого йдеться, і ладна була втекти на горище, де купчилися забуті статуї святих: її лякало, що нарешті вона мала побачити чоловіка, якого так довго намагалася уявити. Коли зайшла до вітальні й опинилася поруч із ним, їй знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися від розчарування.

Луїс Торрес не був тим скоцюрбленим карликом, якого вона малювала в уяві й навчилася любити. Це був ставний, симпатичний на вигляд чоловік із правильними рисами обличчя, все ще дитячими губами, темною, добре доглянутою борідкою й ясними, але невиразними очима з довгими віями. Він чимось скидався на святих із каплиці, надто гожий і якийсь простакуватий. Отямившись, Аналія вирішила, що коли вже в глибині душі була згодна на горбаня, то тим паче зможе полюбити цього елегантного молодика, який поцілував її в щоку, залишивши легкий аромат лаванди.

З першого дня подружнього життя Аналія зненавиділа Луїса Торреса. Коли той притиснув її до мережаного простирадла, яким було вкрите надто м’яке ліжко, вона зрозуміла, що закохалася в привида й ця уявна пристрасть ніколи не обернеться на реальну в шлюбі з ним. Жінка рішуче боролася зі своїми почуттями, спершу намагаючись їх притлумити, мов якийсь ґандж, а згодом, коли вже було неможливо не зважати на них, силкуючись зазирнути в глибини власної душі, щоб вирвати їх із коренем. Луїс був приємним, а іноді й дотепним, не набридав із неподобними забаганками й не старався змінити її самітницьку й неговірку натуру. Аналія визнавала, що, якби чоловік виявив трохи доброї волі, вона◦б могла знайти в їхніх стосунках певну втіху, принаймні таку, яку відчувала, коли носила чернече вбрання. Аналія не мала конкретних підстав для цієї незбагненної відрази до чоловіка, якого любила два роки, коли вони ще не були знайомі. Жінка так само не могла виразити словами свої почуття, а якби й могла, то не мала◦б кому. Вона почувалася ошуканою, не в змозі ототожнити залицяльника з листів із оцим чоловіком із плоті й крові. Луїс ніколи не згадував про листи, а коли дружина заводила розмову про них, затуляв їй рота швидким цілунком і якоюсь туманною фразою про романтизм, мало придатний для подружнього життя, в якому довіра, повага, спільні інтереси й майбутнє сім’ї важать набагато більше, ніж юнацьке листування. Між ними не було справжньої близькості. Протягом дня кожен займався своїми справами, а ввечері вони опинялися разом серед пір’яних подушок, де звиклій до монастирського ліжка Аналії здавалося, що вона от-от задихнеться. Іноді подружжя квапливо обіймалося — вона заклякла й напружена, він як людина, яка вимушено задовольняє потребу тіла. Луїс одразу засинав, а вона лежала в темряві з розплющеними очима, й німий протест здушував їй горло. Щоб позбутися відрази, яку викликав у неї чоловік, Аналія спробувала різні способи, починаючи від спроб фіксувати в пам’яті кожну його рису, щоб любити Луїса просто тому, що це він, і до намагання очистити голову від будь-яких думок і полинути в світ інших вимірів, де вона була◦б недосяжною для нього. Жінка молила Бога, щоб ця осоруга виявилася тимчасовою, однак минали місяці, а замість очікуваного полегшення росла неприязнь, яка врешті-решт перетворилася на лють. Якось уночі — на превелике здивування Аналії — їй наснився потворний чоловік, який пестив її вимазаними чорними чорнилами пальцями.

Подружжя Торресів мешкало в садибі, придбаній батьком Аналії в ті часи, коли ця місцина була ще напівдикою вотчиною солдатів і бандитів. Тепер вона знаходилася поблизу автостради, неподалік од процвітаючого селища, де щороку відбувалися землеробські й тваринницькі ярмарки. Де-юре землями управляв Луїс, але насправді ними опікувався дядько Еухеніо, бо Луїсові ці повинності здавалися обтяжливими. По обіді, коли батько й син ішли до бібліотеки випити коньяку й пограти в доміно, Аналія чула, як дядько ухвалює рішення про інвестиції, худобу, сівбу й жнива. Вона зрідка наважувалася висловити свою думку, і тоді мужчини уважно вислуховували її, обіцяли врахувати побажання, проте згодом діяли на свій розсуд. Часом Аналія сідала на коня й мчала аж ген до гори, шкодуючи, що вона не мужчина.

Народження сина не поліпшило ставлення Аналії до чоловіка. У період вагітності жінка зробилася ще більш замкненою, проте Луїс не стривожився, вважаючи, що це зумовлено її станом. У кожному разі він мав інші клопоти. Після народження дитини Аналія перебралася до іншої кімнати, де стояло лише одне вузьке й тверде ліжко. Коли хлопчикові виповнився рік, а матір усе ще зачиняла на ключ двері своєї спальні й уникала чоловіка, не бажаючи залишатися наодинці