Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

Одного вечора Марсія причаїлася з ліхтариком за шторою й, зачувши чалапання босих ніг по мармуровій підлозі, ввімкнула світло. Їй привиділися голі постаті, які, лагідно зиркнувши на неї, миттю розтанули. Вона покликала їх по-іспанськи, проте ніхто не озвався. Марсія зрозуміла, що мусить озброїтися терпінням, щоб розгадати ці загадки, однак не знітилася, бо мала попереду ще шмат життя.

Через кілька років країну сколихнула новина, що диктатура скінчилася з найдивовижнішої причини: Благодійник Нації помер. Хоча то вже був стариган, від якого залишилися самі шкіра й кості, який уже багато місяців гнив заживо в своєму мундирі, насправді мало хто уявляв, що цей чоловік смертний. Ніхто не пам’ятав часів до нього; він стільки десятиліть залишався при владі, що народ звик уважати його таким◦же неминучим злом, як і місцевий клімат. Відгомін похорону невдовзі долинув до Літнього палацу. На той час майже всі охоронці й слуги, втомившись марно чекати змінників, кинули роботу й завіялися хто куди. Марсія Ліберман спокійно вислухала звістку. Правду кажучи, їй довелося докласти зусиль, щоб пригадати своє минуле, те, що існувало поза сельвою, і старигана з очицями шуліки, який змінив її долю. Жінка зрозуміла, що після смерті тирана не має причин ховатися тут, тепер вона могла повернутися до цивілізації, де, напевне, вже нікого не цікавить пов’язаний з її викраденням скандал, але швидко відкинула цю ідею, бо поза цими нетрями її ніщо не цікавило. Вона жила розміреним життям між індіанцями, загубившись серед зеленої природи, ледь прикрита якоюсь одяганкою, коротко підстрижена, прикрашена татуюванням і пір’ям. І почувалася цілком щасливою.

Через покоління, коли в країні встановилася демократія і від довгої історії диктатур не залишилося нічого, крім згадок у шкільних підручниках, хтось припом’янув про мармуровий маєток і запропонував відбудувати його й заснувати там Академію мистецтв. Національний конгрес відрядив комісію, яка мала підготувати доповідь, але машини збилися з дороги, а коли нарешті дісталися до Сан Херонімо, ніхто не зміг до ладу пояснити, де шукати Літній палац. Комісія спробувала рухатися вздовж залізничної колії, але рейки були вирвані зі шпал і рослинність поглинула їхні сліди. Тоді конгрес відрядив розвідувальний загін і двох військових інженерів, які облетіли місцевість на гелікоптері, однак хащі там були такими густими, що й друга комісія не виявила палацу. Його сліди загубилися в людській пам’яті й у муніципальних архівах, згадка про нього перейшла в розряд пересудів, доповіді пропали в бюрократичних нетрях, а оскільки перед вітчизною стояли більш нагальні задачі, проект відкриття Академії мистецтв відклали на потім.

Нині Сан Херонімо з рештою країни з’єднує автострада. Мандрівники кажуть, що часом після грози, коли повітря вологе й наелектризоване, біля дороги зненацька виникає палац із білого мармуру: на якусь мить він мовби зависає на певній висоті, немов міраж, а тоді безшумно зникає.

З твані ми створені

Виявили голову дівчинки, що стирчала над мочарами з широко розплющеними очима й беззвучно кликала на допомогу. Коли дівчинку хрестили, то назвали Асусеною[17]. На тому нескінченному цвинтарі, де дух мерців здаля принаджував стерв’ятників, а повітря проймали плач сиріт і стогін поранених, ця вперто прагнуча жити дівчинка зробилася символом трагедії. Камери стільки разів показували це жахливе видовище — її голівку, яка витикалася над тванню, немов чорний гарбуз, — що не було такої людини, яка◦б не бачила її або не знала її імені. І щоразу, коли вона з’являлася на екрані, на задньому плані опинявся Рольф Карле, який прибув туди, щойно взнав новину, і не підозрював, що там віднайде шмат свого минулого, загублений тридцять років тому.

Спершу то був підземний хлип, що сколихнув бавовникові поля, здибивши їх пінистою хвилею. Геологи за кілька тижнів перед тим установили вимірювальні прилади й знали вже, що гора знову прокинулася. Вони давно передвіщали, що через високу температуру віковічна крига по боках вулкана може зсунутися, однак ніхто не звернув уваги на їхні схожі на бабусині казки попередження. Села в долині жили звичним життям, глухі до стогону землі аж до ночі проти злощасної листопадової середи, коли протяжливе ревище сповістило про кінець світу й снігові мури лавиною, в якій перемішалися глина, каміння й вода, ринули на села, ховаючи їх під багатометровим шаром телуричної блювоти. Оговтавшись од першого переляку, ті, кому пощастило вижити, побачили, що будинки, майдани, церкви, білі бавовникові поля, похмурі плантації кофейних дерев і пасовиська племінних биків зникли. Згодом, коли волонтери й солдати прибули, щоб урятувати живих і з’ясувати масштаби стихійного лиха, вони порахували, що драговина поглинула понад двадцять тисяч людських життів і безліч тварин, які гнили в цьому глевкому місиві. Ліси й річки теж були зметені стихією, і навкруги, скільки сягало око, простяглася безмежна болотяна пустеля.

Коли вдосвіта зателефонували з каналу, я була з Рольфом Карле. Не прокинувшись остаточно, підвелася й пішла готувати каву, поки він квапливо вдягався. Усе, що йому було потрібне для роботи, Рольф поклав до зеленої брезентової сумки, з якою ніколи не розлучався, й ми попрощалися, як безліч разів до того. Я не мала жодних передчуттів. Залишилася в кухні, сьорбаючи каву й плануючи години, які мала провести без нього, певна, що завтра він повернеться.

Рольф дістався туди одним із перших, бо поки інші журналісти діставалися до берегів гниловоддя на джипах, велосипедах або пішки, продираючись на свій страх і ризик, у його розпорядженні був гелікоптер телебачення і він міг літати над лавиною. На екранах з’явилися зняті його асистентом кадри, на яких Рольф Карле стояв по коліно в болоті з мікрофоном у руці серед загублених дітей, калік, трупів і руїн. Подія дійшла до нас переказана його спокійним голосом. Упродовж років я бачила його у випусках новин, коли він з відчайдушною настирністю доскіпувався до подробиць боїв і катастроф — й ніщо не могло його спинити, а мене вражав цей спокій, коли йшлося про небезпеки й тяготи, начеб не було такої сили, яка◦б похитнула його мужність чи притлумила цікавість. Здавалося, Рольф Карле не відає страху, хоча мені він якось зізнався, що не вважає себе сміливцем. Гадаю, об’єктив камери дивно діяв на нього так, мовби переносив його в інший час, де він міг спостерігати події, не беручи в них участі. Взнавши його ближче, я зрозуміла, що ця удавана відстороненість рятує його від власних емоцій.

Рольф Карле від самого початку був поруч із Асусеною. Він відзняв волонтерів, які її виявили, й тих, які спробували наблизитися до неї; його камера наполегливо знімала дівчинку, її смагляве личко, великі розпачливі очі, скуйовджене волосся.