Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

Пригадую собі проводи із сіл новобранців до царського війська, що доводилося їх колись бачити: ревуть на різні голоси баби, тихо плачуть дівчата, мовчать насупившись дядьки.

Не було цього тут. Настрій був поважний, якийсь урочистий, ніхто не плакав. Друга сотня заспівала «Засвистали козаченьки» — перша врізала веселого «Ченчика», що сидів на пеньку і зачіпав дівчат. На душі було легко. Хотілося жартувати. Поперед нас збоку, йшла дівчина. Збиваю убік коня і порівнявшись — нахиляюся із сідла й обіймаю: — Бувай здорова, донцю!

Очікую звичайного пручання, соромливого: «Та йдіть собі»! Дівчина повертає до мене спокійне личко, закидає руку на мою шию і ліпить поцілунка. — Повбивайте москалів та вертайте здорові!

Назустріч баба з горшком. Махає покришкою:

— А вертайтеся здорові!

На воротях старий селянин з люлькою в зубах. Витягає її і піднявши в руці — кричить різко:

— А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!

Якась думка пронизала мене і помалу оформилася. Чи випадкова ця одноманітність прощання? Чи не прадідівське то добро?.. Виступає із села загін козаків-мельничан... Не тепер, а колись... проти татар чи іншого якого турка... На воротях батьки, сестри і кохані... «А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!...» Не чути на вулиці плачу. Йдуть близькі у бій, та це річ звичайна і неминуча. Не підуть вони — прийдуть бусурмени і виріжуть навіть тих, що у колисці. На межі України і «Дикого поля» — мали право битися лише загартовані серця...

За останньою хатою Мельників — перша хата Медведівки, тієї самої Медведівки, що загравою запалених осаулом Залізняка жидівських та шляхоцьких будинків — сповістила Україну, що розпочалася Коліївщина. Доїжджаєм до будинку волости. Наліво, на високій горі, під вартою крилатих вітряків — старий готичний косцьолек. Замкнений і забутий. Кілька польських родин, що зберіглися з-перед віків у Медведівці, відрізнялися від останніх медведівчан лише своїми «шляхоцькими» прізвищами та римо-католицьким віроісповідуванням у списках громади. Говорили українською мовою, виповняли релігійні обряди у церкві, називали себе козаками в повстанських рядах.

На головній площі коло церкви — вікна майже в усіх будинках забиті дошками, двері замкнені на колодку. Їх власники — жиди — ще минулого року, з наказу штабу Холодного Яру — виїхали за межі повстанської «республіки». «Право побуту» одержав один тільки аптикар, що доставляв потрібні медикаменти для лікарні і штабу. На дверях аптики висіла за шклом «охоронна грамота» з печаткою і підписом покійного отамана Василя Чучупаки. В ній було зазначено, що хто «потурбує» аптикаря — буде покараний «шомполами», хто зачепить майно аптики — буде покараний смертю. Шумні ярмарки відбувалися у Медведівці і без жидів.

Містечко Медведівка мало один-єдиний склеп: Сільсько-господарче споживче товариство. Крам для кооперативи доставляли «чумаки», що мешкали на пісчаних кучугурах поза Тясмином. Ті села, що їм пісчана земля не хотіла давати їсти, — з давніх-давен жили з чумакування. Як залізниця зарізала чумачку — їздили та ходили на різні зарібки. Тепер знову вернулися до прадідівського «ремесла». Їздили аж до моря за сіллю та сушеною рибою, у Донбас за цвяхами та підковами, до Києва за мануфактурою. Міняли та вимінювали крам за збіжжя, муку, різні продукти. Часом «чумак» вертав з батіжком, бо коні чи воли разом із вантажам «зконфіскували» большевики, часом не вертався зовсім — гинув у льоху якогось «чека», як «спекулянт». Та це не спиняло інших. А чи не ставали прадідівські чумацькі валки здобичею татарських загонів? Чи переставали через те чумакувати?

Штаб бригади і кіннота дожидали нас коло школи. З місця рушаєм дальше. Не зупиняючись переходимо Новоселицю.

Одягнений по святочному Суботів — зустрічає нас на вулиці і на воротях. Суботівчани пізнають своїх в рядах сотень, і махають хустинами, шапками: «А вертайтеся — не гайтеся!» З якимсь душевним тремтінням приглядаюся до «домовини України» — Богданової церкви, що біліла праворуч на горі. Біля дороги велика кам’яна «баба». Петренко показує нагайкою:

— Отам стояв будинок гетьмана Хмельницького... А отут, на цій «бабі», за часів панщини — карали панські гайдуки селян канчуками.

Назустріч бригаді йшла вулицею згорблена баба, підпираючись довгим «ціпком». Розминаючись з кіннотою, стала і захистивши очі рукою — стала приглядатися — що то воно за військо йде?

Козак-суботівчанин, що їхав у останній трійці — обернувся на сідлі.

— Здоровенькі будьте, бабусю!

Упізнавши внука, бабуся зробила у повітрі хрест рукою.

— А вертайтеся не гайтеся — бусурменові не дайтеся! — закричала хрипливим голосом.

Що це — чи випадкове доморосле віршування — чи може гетьманський Суботів дещо відмінно провожав своїх синів на боротьбу з ворогом.

Суботів довгий. Його солом’яні стріхи тягнуться майже до самого Чигирина. З подвір’я хати, від якої видно було кінець села — виходить назустріч нам кільканадцять озброєних суботівчан з двома ручними кулеметами. То передова сторожа — кінець наших «володінь». Вночі варта стояла коло самого повороту дороги у Чигирин — на день відтягалася вглиб села залишаючи наглядати за виходом із міста — неозброєних. У перших хат Чигирина, день і ніч вартували червоноармійці чи міліціонери... Такий стан тривав від зліквідування коцурівщини і приєднання Суботова до Холодного Яру. П’ять місяців тому.

— Медведівка виставляла варту з кулеметами, спрямованими проти Новоселиці і Суботова — проти червоно-чорної республіки отамана Коцура...

Робимо короткий відпочинок. Варта ділиться із штабом останніми відомостями з Чигирина. Червона бригада, виступаючи сьогодні на Стецівку — залишала у Чигирині штабову канцелярію з писарями та обоз. Потім вони одержали наказ вирушити услід за бригадою. Бриґада новосформована у Московщині. В місцевих обставинах орієнтується слабо. Склад — понад 800 чоловік при шести кулеметах. Червоноармійці в розмовах з населенням, вихвалялися, що за пару днів привезуть до Чигирина і розстріляють усіх «бандитів» з Холодного Яру. «Особий отдєл» бригади арештував двох чигиринських міліціонерів за те, що вони «сіяли паніку» серед червоноармійців, запевняючи, що їх замало для наступу на Холодний Яр, що вони із одним Суботовом не дадуть собі ради. Тепер у Чигирині є тільки два десятки міліціонерів, які декілька разів передавали вже, що їх діло боротися із злодіями та грабіжниками, а не з повстанцями і по нас вони не дадуть ні одного пострілу, та караульна рота — 70 червоноармійців. Годину тому залога міста довідалася про «мобілізацію» Холодного Яру і приготовлялася до втечі.

Чорнота просить отамана, щоб дозволив ускочити до Чигирина з кіннотою — може ще кого вдасться захопити. Отаман дозволяє і кінна сотня із двома кулеметами на тачанках — повною риссю, пішла вперед. Скорим кроком рушила за нею бриґада.