Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

Гурт вибухнув сміхом. Дід Гармаш регочучи — вдарив Свирида по плечі.

— А то вже, хлопче, так... Така заведенція... Дівчата у нас козаків люблять, а не маминих синків...

Свирид зблід. Потім глянув по розсміяних обличчях і густо почервонів. Мовчки підійшов до зложеної зброї, відшукав свою рушницю і мовчки пішов на другий бік вулиці де збиралася 1-ша сотня.

З нашого доручення дід Гармаш «погнав» дівчат дальше на горб, щоб дати місце козакам. Підходимо і стаємо коло ґанку зборні. Тут відшукала нас Ганя, що вернулася з розвідки із Чигирина. Оповіла те саме, що й Діда.

Крізь юрбу протискається до нас голова повстанкому і каже, що штаб та Чорнота із кіннотою виїхали вже до Медведівки. Передав отаман, щоб вирушати, як тільки зберуться. Дігтяр глянув понад юрбою.

— Небагато вже, здається, бракує. Ну, та поки всі прийдуть — я тим часом цих «наелектризую»... Масі не вільно давати дармувати перед боротьбою... Треба створювати в ній відповідні настрої...

Голова повстанкому вийшов по східцях на ґанок і підняв догори руку.

— Ува-а-а-г-а!

Всі обличчя повернулися до ґанку. Розмови стихли. Діхтяр опустив руку.

— Товариші селяни!

— І козаки... — додав хтось басом із юрби.

Голова повстанкому гнівно глянув у той бік.

— Прошу мене не вчити!.. Товариші селяне! Я буду говорити до вас не від свойого імені, лише від імені української соціял-демократичної парти, від імені усього українського трудового народу. Я щасливий, що проваджу політичну роботу своєї партії отут, між вами, у селах освячених традицією революційної боротьби селянства за свої класові права з екс-плоататорським царатом і ненаситними капіталістичними поміщиками. У селах, де вибухнула колись під проводом Максима Залізняка велика селянська соціальна революція так звана гайдамаччина, де славні революціонери Дейч і Стефанович зорганізували були завзятих борців революціонерів проти кровавого Миколи II, у селах, що тепер стала фортецією селянства у його боротьбі з новими узурпаторами і експлоататорами селянства, які зрадили засади революції. Перш за все, я хочу коротко сказати вам — за що бореться партія українських соціял-демократів...

Дігтяр почав, далеко не «коротко» розводитися над програмою своєї партії. Оглядаю обличчя слухачів. Передні із чемности «уважно слухали». Ті, що стояли дальше — похилившись на рушниці, думали кожний свою думу, тихо перешептувалися. Юрбу опанувала сонна апатія.

Петренко нахилився до мого уха.

— Боюся, осауле, що той дурень розтягне свій мітінґ на годину... Хлопці зібралися — час виступати.

— Треба перервати...

— Не випадає компромітувати його перед масою. Як повісили вже собі на плечі повстанком — то мусимо дбати, щоб голова його мав авторітет серед населення.

Дігтяр тим часом перейшов до майбутнього політичного устрою української республіки.

— Україна ніколи вже не буде панською державою чи буржуазною республікою. Вона буде республікою трудящих мас, республікою селян, робітників і трудової інтелігенції. Скинувши із себе віковічний гніт царизму і теперішній большевизму — вона буде найсвобіднішою із всіх республік світу, спертою на засади свободи, рівенства, братерства. Її вільних громадян ніхто не буде садовити в тюрми за політичні переконання!., і т.д. і т.д.

— Друже! Та він меле вже п’ятьдесять мінут! Іди стань коло нього і тихенько скажи, щоб кінчав, бо треба виступати.

Виходжу на ґанок і стаю поблизу Дігтяра.

— Пане голова, кінчайте... виступаєм.

Пан голова кивнув головою.

— Товариші селяни! Тому що нема багато часу — чекає на нас боротьба з ворогом — переходжу відразу до найголовнішого — до земельної реформи. По великій лютневій революції і поваленні царату різні політичні партії виступали з різними земельними програмами. Найкращою для селянства програмою є програма, яку приняла за основу наша партія і яку нахабно присвоїли собі большевики, щоб легше було обдурювати селянство. Зрештою, я коротенько висвітлю вам усі програми і ви самі побачите котра з них найкраща.

Схожу з ґанку і йду назад до Петренка, що почав уже хмуритися. З ґанку сипалися в юрбу програми і коментарі до них... Хвилини збігали...

Вкінці вулиці з’явився Чорнота, що на розгоряченому коні продирався крізь юрбу. Ізскочивши з коня підійшов до нас.

— Що сталося? Чому не виступаєте? — Отаман із Медведівки погнав мене... Там прибігли зв’язки від стецівчан — просять рятунку, — червоні Стецівку догори дном перевертають... Що він там поре? — кивнув Андрій на Дігтяра.

Петренко плюнув.

— Пан голова промову зволять говорити... До ста чортів! — За штани його з «трибуни» не стягнеш, щоб посміховищем зробити...

— Давно меле?

Петренко глянув на годинник.

— Рівно година і двадцять дві мінути...

Андрій скрипнув зубами і рушив на ґанок.

Піднявшись по сходах просто на Дігтяра, відтиснув його в глибину, а сам став поперед нього і тріснув нагайкою по дошках.

— Козаки! Пан голова повстанкому оповідав вам тут без мене цікаві речі, та найважнішого не сказав...

Юрба витягнула шиї і завмерла.

— Чи добре наїлися?

Маса підтверджуюче загула і стихла вичікуючи, що то Андрій відпалить дальше.

— Ну то підтягайте добре штани, бо знаєте що сталося?

— Не знаємо.

— Повстала Стецівка. Червона бриґада із Чигирина напала на село. Вбиває та грабує стецівчан, палить хати... Знаєте що ми зараз зробимо? — Зараз рушаєм скорим маршом на Чигирин і з цього боку — дамо «товаришам» в...!

Гомеричний регіт знявся над юрбою. Юрба блиснула очима, стиснула рушниці... Юрба ожила готова із сміхом іти в смертний бій...

Петренко махнув нагайкою.

— Старшини на свої місця. В порядку куренів і сотень — напрям на Медведівку — рушай!

Нам подали коней. До Чорноти, що зійшов з ґанку — підійшов із скривленим від злости обличчям голова повстанкому.

— Пане Чорнота! Ваше грубіяньство і нахабство переступає всякі межі. Це вам так не минеться. Я поставлю справу на спільному засіданні повстанкому і штабу. Поперше, ви не дали скінчити мені промови, без попередження перервавши на самому важному місці...

Андрій закинув повідця.

— Не переймайся цим. Скінчиш у Києві в парляменті. Там цілу добу про земельні програми говоритимеш — ніхто не перерве. А тут, поки що, ми Стецівку виручаєм.

Виминаємо сотні і виїжджаємо на чоло першого куреня. Чорнота чвалом погнав вперед.

Мельничани від старого до малого, стояли обабіч вулиці, коло хат, на воротях. То з одного то з другого боку чулися крики прощання для близьких, дівчата прощалися з своїми хлопцями не забуваючи, звичайно, кинути слово прощання для всіх. — «Здорові вертайтеся!» Багато дівчат йшло поруч сотень — по звичаю —