Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

Потім глянув на нас якось «винувато»...

— Не може стара забути... Синів було у нас два... Чотирнадцять літ Бог дітей не давав — потім близняки вродилися — хлопці були — як кремінь... Тамтого року полягли оба, як наші з москалями під Райгородом билися...

Повернувшись поклав жінці руку на плече:

— Та ну бо, кажу, стара, перестань — не гніви Бога... Його свята воля — що нас на цій землі поселив... Пригадуєш, як дід було нам про татарів оповідав?.. — Нападуть і тих навіть, що у колисці — повирізують... Тай чи ми одні? Он у Отанасів оба полягли... У Чучупаків три уже загинуло...

Стара повернулася до нас і хлипаючи витерала очі.

— Колиж у Чучупачихи ще Олекса та Іван є, тай у родини діти — все-ж своя кров. А тут нікого!.. Ну таки ж нікого!..

— Нікого... нікого... — буркнув старий, — от візьмемо сироту якусь та й вигодуємо, щоб було кому очі закрити...

— А я ж тобі давно кажу — піди до Никанорихи та поговори, щоб Івася віддала нам — у неї ж їх п’ятеро... Батько ж разом із нашими поліг, а хлопчина він ловкий та послушний...

— Був я у твоєї Никанорихи... Та Івась твій он коло зборні з ліворвертом при боці брикає — у поход зібрався... По війні — каже — до вас прийду... Щеня сопливе... користь там із нього буде...

Дякуємо господарям за обіді збираємося. Господиня затримує на хвилину і відчинивши скриню виймає дві мережані сорочки.

— Візьміть, діти. Старий парубоцьких не носитиме, а вам у поході здадуться...

Коло зборні правдивий ярмарок. Повстанці, дівчата, старі діди, діти, — всюди оживлені розмови — де-не-де спів. Коло ґанку сільської управи — стос зброї, яку принесли ті, що «не йтимуть у козаки». Між німецькими, російськими та англійськими рушницями, новочасними сідлами, боклагами і набійцями — виднілося кільканадцять свідків давно минулого — «живих» свідків козаччини: знищені часом шаблі, сідла і навіть... два креміневі пістолі. Принаймні півтораста років валялися вони по горищах, щоб несподівано опинитися на денному світлі у «модерному» товаристві... «Може й прадідівське придасться...».

Коло зброї, переглядаючи її, крутилися оба любимці манастирської залоги — Івась та Петрусь — сироти по вбитих холодноярцях. Були то «найстарші» козаки бриґади: Івась мав тринадцять років — Петрусь одинадцять.

Кожний із них мав на поясі револьвер і австрійський багнет-ніж. Зброю дав їм я, бо була то їх найгорячіша мрія. Носитимуть її вони лише для заспокоєння своїх козацьких «аспірацій», бо свою небезпечну службу Україні — нестимуть без зброї. Роля їх була вже устійнена. Івась і Петрусь — спритні відважні «лазутчики» — неоцінені агентурні розвідники на ближчу віддаль.

У штабі застаєм кільканадцять старшин, що дожидали ще обіду. Отамана знаходимо на шкляному ґанку, в товаристві Отаманенка, Грицаєнка і нашої медведівської розвідниці — Ліди.

Ліда тільки що прибула. Одержавши мою записку, поїхала підводою до Суботова, залишила там візника, а сама перейшлася окружною дорогою до Чигирина. Червоних частин у Чигирині нема — виступили перед одинадцятою годиною на усмирення великого села Стецівки потойбіч Чигирина. У Стецівці сьогодні вранці вибухнуло постання. Селяни перебили продовольчий загін, що приїхав дерти развйорстку. Як прийшла до Чигирина — було чутно стрілянину в напрямку Стецівки. Потім стихло. Очевидно червоні Стецівку заняли.

Отаман радиться із Чорнотою, чи зробити тривожну збірку і виступити негайно на допомогу Стецівці — чи дати бриґаді спокійно пообідати й зібратися. Чорнота підтримує думку Отаманенка, що перед походом і боєм — треба дати козакам спокійно наїстися. Червона бриґада, що прибула учора до Чигирина, «поблагословлена» Троцьким — досить сильна і Стецівку без сумніву здавила. Наглити нема вже чого, хоч нема чого і зволікати. Отаман рішає, щоб на скору руку пообідавши, бо обід вже подавали, виїхати із штабом бриґади та кіннотою вперед до Медведівки і налагодити дальшу розвідку. Як тільки бриґада збереться — Петренко вирушить з нею услід.

Петренко пообідав вже у Чучупаків.

Йдемо з ним до зборні. Там уже порядкував Семен Чучупака, який залишався у селі. Невеличка площа і широка вулиця — поступово заповнялися козаками.

Протискаємося крізь юрби і просимо «публику» — звільнити місце для збірки сотень. Біля самої «зборні» гурт дівчат і хлопців, їм оповідає щось смішне дід Гармаш, який примирився вже із тим, що «його річник» до цього походу не принятий. Прийшов відпровадити внука. Поблизу діда стояв приділений на Кресельцях до 1-ї сотні 1-го куреня козак-мельничанин Свирид Боровенко. Стояв, обнявши чорняву Христю із хуторів. То вже знали усі — мають восени побратися... Коли ми підійшли до гурту, Свирид пустив плече коханої і звернувся до Петренка.

— Пане отамане, маю до вас просьбу...

— Що таке?

Свирид хвилинку пойнявся.

— Я не можу у цей похід іти... Прошу мене звільнити з куреня...

— А то чому?

— Ну... бо... я не можу саму матір стару залишити... Господарство... Зорати, засіяти треба...

— Не пори дурниць, — вмішався Семен Чучупака. — З’оремо й засіємо громадою — як іншим... А як би большевики тут панували — питали б чи ти один у матері? Пошпарив би у Сібір з японцями воювати аж загуло б за тобою! То тобі Христю певно жаль покидати...

— Вам жарти, пане отамане, а мені не до жартів... Самі знаєте — батька та брата вбито тамтого року під Олександрівкою, — тепер мати заводить не своїм голосом, умліває, як підеш — каже — голову собі до стіни розіб’ю. Та що вже з мене за вояка буде, як я у бою все про матір думатиму та про те, щоб живим для неї залишитися...

Петренко на хвилину задумався і зідхнув. Я готовий був закластися на коня, що він згадав у той мент свою матір... Бо...

і я згадав свою, що не знала де я і що зо мною діється, що може плакала і давала на молебен за спокій душі сина — бурлаки...

— Ну, та що з тобою робити коли так... Іди до матері... Тільки рушницю віддай — придасться для іншого...

Взявши від Свирида рушницю, Петренко кинув її до зложеної зброї. Утішений Свирид обернувся до Христі, та вона одночасно повернулася і пішла між дівчат. Догнавши двома кроками Свирид знову обняв її попід пахву. Та кохана обернулася і відштовхнула його так, що поточився аж до діда Гармаша.

— Геть! До маминої цицки йди