Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

тобто помішником отамана по бойовій частині і ад’ютантом — в одній особі — Отаманенка. Начальником господарчої частини був призначений колишній урядовець якогось постачання української армії — Заяць — запеклий соціал-демократ — друг і приятель голови повстанчого комітету Дігтяра-Хоменка. Отаманом 1-го куреня став Петренко, якого я «автоматично» стаю осаулом. 2-й курінь приняв Мамай. Сотні виділені до 3-го куреня, тимчасово, до прибуття із-за залізниці Кваші — приняв сотник Фесенко. Командиром кінноти залишився Чорнота, а кулеметів Левадний. Відділ, що залишався з молодим Деркачем у манастирі — став булавною сотнею. Для ведення агентурної розвідки — виділено «колегію»: Отаманенко, Чорнота і я. Повстанчий комітет залишився надалі «повстанкомом» — «владою політичною» і... незалежною. Дігтяр висунув було пропозицію, що він призначить «політичного» інспектора до кожного куреня, та «заатакований» Чорнотою, Отаманенком та навіть членом повстанкому — Ільченком — був змушений погодитися, що діло повстанкому — це політична обробка населення, а не... контроля командного складу.

Отаман Деркач висловив пропозицію, щоб курінні отамани для походу мали верхових коней. Мамай і Фесенко від того «привілею» відмовилися бо... були піхотинцями і не вміли їздити. Що до Петренка — то він прибув до Холодного Яру верхи і злазити з коня не збирався. Треба було і мені — його осаулові — сісти в сідло. Чорнота обдарував мене височенним шпаком, що його породу годі було устійнити. Кінь був непоганий, але... серце стискалося, згадуючи «Абрека».

Удвох із Чорнотою ідемо оглянути зібрану кінноту, що вишикувалася вздовж дороги в один ряд. Верхівців було понад сто, та..., оглянувши коней, Андрій плюнув і вилаявся. Новоприбулі коні — переважно почтиві хліборобські роботяги — стояли, похнюпивши голови і видно почувалися не зовсім добре в новій ролі. Сама думка про оперування на них разом з добрими кіньми холодноярської «кадрової» кінноти та частини прибулих — була смішною. Вибравши сорок два верхівці на кращих конях до окремої кінної сотні та виділивши вісімнадцять на середніх, як зв’язкових до штабів Куренів, Чорнота рішуче відмовився признати решту кіннотою. У наших селах відповідних коней, щоби зміняти — теж не було. Мусіли хлопці віддати сідла на сховок до манастиря, коні до Мельників, а самі піти у піші сотні — поки роздобудуть добрих коней.

Поки сотники розподіляли та переписували повстанців — у штабі бриґади відбулася коротка оперативна нарада. Постановляємо виділити дві тисячі найбільш боєздатних козаків і сьогодні-ж вирушити з ними нищити ворожі частини і «савєтскую власть» у степовій місцевості та за залізницею. Із місцевих сільських сотень підуть усі молодші, що належали колись до дієвих сотень. Із новоприбулих — частина піде — останні залишаться у Мельниках та близьких хуторах і селах. Для повстанців, що залишалися, була вироблена тимчасова організація, щоб вони, перебуваючи в бойовій готовости — могли відбити під командою Семена Чучупаки напад ворожих частин підчас нашої відсутности. При першій потребі всі вони віллються у сотні бриґади що до них були сьогодні приписані. Триста козаків, що залишилися під командою молодшого Деркача — отаманового брата, у манастирі — мають стати табором у лісі поблизу манастиря і стерегти різних запасів, що їх ми там залишили. Одночасно мають стежити розвідкою за рухом червоних частин в околицях Кам’янки — Смілої. Залишалася також частина кулеметів.

По нараді, курінні з сотниками одразу визначили тих, що підуть у поход і розпустили останніх у села і хутори. «Дієва» бриґада вирушила у Мельники, щоб пообідавши у селі, зібратися коло сільської управи. Ми, удвох із Чорнотою поїхали ще до манастиря, щоб передати молодшому Деркачеві інструкції отамана та порозумітися з ним в справі озброєння із манастирського запасу беззбройних «новобранців». Залагодивши — їдемо скорою риссю до Мельників. Коли з’їжджали вже вузькою вуличкою до центру села — позаду розлігся чийсь крик:

— А-гей! Козаки! Верніться но!...

Стримуємо коней і оглядаємося. На горбку старий сивий селянин відчиняв ворота і гостинно запрошував рукою.

— Верніться, діти, — пообідаєте з нами старими... Не відмовте своєї милості...

Андрій завернув коня.

— Та пообідати треба, а чи не все одно де?...

В’їжджаємо на подвір’я й ізскакуємо з коней. Старий відбирає нам з рук повіддя.

— Та ми, дідусю, самі коней прив’яжемо.

— А то вже ні — то вже ні. Не по звичаю буде...

Господар прив’язує коні, кидає їм сіна і запрошує до хати. Старенька зморщена господиня зустріла нас привітливо.

— Вітайте гості дорогі! Проси, старий до столу, а я миттю обідати подам — ось тільки вареничків свіжих вкину до окропу. Спішитеся-ж певно, діти, до походу?

— Та не знаємо як там — чи збираються вже...

Господар зробив заспокоюючий рух рукою.

— Щойно із села я... Та хто пообідав — зібралися коло зборні й жартують із дівчатами... А ще-ж багато дожидають поки звариться. Для начальства — так щойно недавно баби продухти на обід знесли на кухню до панотця...

Та спішитися ми таки мусіли, бо ще перед збіркою нас могли потребувати у штабі.

Звертаю увагу на кінець лавки коло мисника. Лежало там із сотня позеленілих рушничних набоїв, поржавілий «наган», анґлійський баґнет і... старовинне сідло — власне сама ясенева кульбака та стремена із стлілими клаптями ременю, стара козацька шабля із зогнилою ручкою та піхвою.

— Звідкіля у вас, діду, це добро взялося?

— Та хтозна звідкіля!.. Мабудь прадідівське... Валялося по кутах на горищі. Сьогодні панотець у церкві оголосив наказ отаманів, що як має хто яку зброю чи знаряддя, а сам не йтиме в козаки — то щоб на зборню приніс. Постягав — по обіді занесу — може й прадідівське на що придасться... Є тут ще кусень заліза, — дід нагнувся і витягнув з-під лавки люфу старовинного мушкета із креміневим замком без приклада, — та це вже нідочого. А ото, — показав дід на набої та револьвер з баґнетом, — залишилося по... по... — Голос старому перетявся і він, махнувши рукою, відійшов від лавки.

— Сідайте, хлопці... Поки стара вареники помастить — вихилимо по чарчині слив’янки — удалася мені цього разу...

Господиня поставила на стіл пшоняний куліш і вареники. Обпікаючись, похапцем їмо. Жінка сідає на лавку і з якимось дивним виразом любови в очах дивиться на нас.

— Пригадуєш, старий, отак наші останній раз спішилися... Скоріше, бо тай скоріше, мамо — товариство нас дожидає... А воно — смерть дожидала...

Очі господині застелилися слізьми. Закривши лице фартушком — відвернулася до вікна й тихо захлипала. Господар нахмурився і відклав ложку.

— Та ну бо —