Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 23

Ранок у Долині починається як і вчора: суха земля, сіре небо, стомлені обличчя воїнів, яким вже навіть лінь закривати їх хустинами, засмучена Шаала та виснажена я. Сеер взагалі ніби води до рота набрав.

Не знаю чому це раптом у цього бездушного створіння не стало настрою. На його місці я б раділа: жертва на місці, майже дістались до жерців, і зовсім скоро можна буде бути впевненим, що Саара залишиться в безпеці. Хоч якщо чесно не дуже розумію, що там їй загрожує.

Ми швидко збираємось. Повозку Сеер залишає посеред пустелі, під самотнім деревцем з кривими та сухими гілками, буркнувши, що зовсім скоро будемо у храмі жерців. Все, що береться з собою - їжа та коні.

Мені сьогодні щастить. Ну якщо можна взагалі всю ситуацію зі мною назвати чимось хорошим. Тому що Демоняка везе мене на коні, тож я не плентаюсь прив'язана до повозки. І, у голові навіть з'являється надія, що якимось чином таки зможу сперти мішечок з Ірмою.

Пантера ж взагалі втратила настрій, апетит і будь-який запал золотих очей. Якщо вірити таки айши, то частина Сеера засмучена виходить таким станом речей. От тільки мені з цього ніякого толку, адже дехто впертий гірше за барана і впевнено веде мене на смерть.

Сеер

Не можу пояснити своїх емоцій. Не можу зрозуміти чому біль роз'їдає, як думав, мертву душу. Шкода її, цю дикунку. Таку неправильну, смішну, веселу, живу, справжню. Шкода, як ніколи. У голові набатом вистукують слова брата:

“ – Арабат сказав, що пуття від жертви Ліліани не буде. Чітко і ясно, Сеер! Так для чого ж ти вперто продовжуєш шлях у Долину? Дозволь собі закохатись! Ти ж тільки глянь! Та ви ідеальна скажена парочка.
 

– Я не ти, щоб закохувати у чужинок. – Відрізаю металевим голосом, навіть не звертаючи уваги на запал в очах Мельхома. – Вона нестандартна, факт, але зрозумій, такою не можна бути, у таких не закохуються. Вона зламана, брате.
 

– Помиляєшся! – Мель роздратовано дивиться на мене, – вона не зламана. Вона — борець за свою свободу. Та таких жвавих та впертих пошукати потрібно. Вважаю, що саме Ліліана, ця, чужинка, а не та, з Ремаксу, твоя доля. Ти подумай тільки, не важливо яким шляхом це відбулось, чому, та зрозумій, вона опинилась саме у твоїх водах І ти опинився там у потрібний час.
 

– Я там мав бути у будь-якому випадку, Мельхом. І досить! Поводишся наче не розумієш, що її жертва врятує нас всіх!
 

– Тому що ти вирішив, що жерці почнуть нападати на всіх? Вони спробували свої сили на Ремаксі, на найслабших.
 

– Так! А потім, коли проб'ють захист, адже їм явно хтось допомагає, знищать Ремакс, приймуться за нас. А так у нас є шанс не брати участі у майбутньому фарсі з ними.
 

– Ти не чуєш, брате. – Сухо відрізає брат. – Тобі ж сказали — жертва не допоможе!”

Можливо Мельхом має рацію, можливо жертва дійсно не допоможе? Що, якщо так? Що, якщо Ліліана помре, а Саара все одно залишиться під прицілом ворожих сил? Погано, що Арабат не сказав всього. Як завжди напатякав чогось загадками, а ти сиди й думай, що робити далі.

Третій день. Якщо вірити джерелам чуток, то до храму жерців залишилось приблизно пів дня. Не знаю, як буду повертатись, адже буде реальний шанс втратити залишки розуму, збожеволіти й оскаженіти, та повернути, напевно, не можу. Тому що вперто вірю у те, що все ще можу на щось вплинути, можу врятувати тисячі сімей різних рас, які колись довірили мені свій захист. Так, я роблю це неправильно. Так, приношу в жертву невинну дівчину, але диявол мене забери, я ж Демон! Могутній, вищий демон, який став Імператором, другом самого Люцифера, і не бігаю навшпиньках перед сильними цього світу. Так невже мушу виправдовуватись перед собою?

Леля

Якби тут було сонце, то я могла б побачити, що воно вже явно збирається повзти до горизонту. Сидіти на коні, у руках Сеера добре, та з кожним кроком тварини страх у мені росте зі швидкістю сніжної гори на яку той самий сніг сипле і сипле вже кілька днів. Скавуліти від жаху, який оселяється в душі - все, що можу. Але мовчу. Терплю. Тому що я Ліліана. І я пережила таке у власному світі, що якесь там жертвоприношення переживу теж. Мушу пережити.

– Приїхали.

Слова Демоняки над вухом звучать сухо і роздратовано, ніби я винна, що ми опинились тут.

– Як чудесно! – Сплескую у долоні. – Мені вже бігти до ваших жерців, шановний Імператоре?! – Уїдливо питаю.

Демон опускає голову до мене, дивиться наче востаннє, хоч так воно і є, і випускає з обійм. Сплигує з коня та допомагає злізти й мені. Що ж,можу впевнено сказати, що паніка охоплює мене всю. Тіло тремтить, а ноги стають дерев'яними й не бажають слухати. Завмираю поруч з конем й уважно розглядаю місцину, де живуть мої майбутні вбивці — це храм. Печера. Взагалі-то більше схоже на склеп. Зверху написи типу латинської. Ліворуч і праворуч від дверей по дві колони. На них типу візерунки якісь. Принаймні схоже на це. Кілька сходинок до дверей, які до слова, здається металеві й теж з візерунками. І все сіре та безрадісне як і сама Долина Пісків.

– А де пісок? – От це реально мене зараз хвилює. Демоняка здивовано на мене дивиться.

– Що?

– Пісок. Назва — Долина Пісків. Де пісок?

– Тебе дійсно хвилює саме це? – Цідить. Злий. Чому ж ти гніваєшся, демоне? Чи ця реакція насправді не в мій бік, а у свій?

– Так. Хочу перед смертю дізнатись, як це так, Долина Пісків, а жодної піщинки. – Стискаю плечима.

– Невже більше спроб тікати не буде? – Шепоче.

– А є шанс втекти? Завтра, якщо тобі ж вірити, прийде дивне божевілля, на мені твоя печать, навколо жерці, твої воїни, і терни. Шлях назад займає майже три дні. Коротко кажучи шансів нуль.

Саме в цей момент до мене підходить Шаала. Вона треться мордочкою об мене, впирається неї в руку, щоб погладила й докоряє поглядом Сеера.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍