Симона Вілар - Сповідь суперниці

Щоб не дати людям остаточно втратити віру в мої здібності полководця, я зібрав саксів і виголосив полум’яну промову про святість нашої боротьби. Кожен повинен пам’ятати, що ми не просто бунтівники — за нами правда, крім цього, ми заступилися за беззахисну жінку. І якщо удача відвернеться від нас, не слід страшитися смерті. Якщо й доведеться залишити земну юдоль, то ми прихопимо з собою немало клятих норманів і нас оспівають у піснях, як великого Херварда!

Потроху мені таки вдалося підняти бойовий дух. Був у мене цей дар. І я з насолодою побачив, як очі в людей спалахують ненавистю, як вони потрясають зброєю і напружують м’язи.

Крик Цедріка не відразу й привернув їхню увагу. Слід зазначити, що старий рів не слухав моєї промови, бо якраз чатував на вежі. А тут раптом спустився, кричить щось, хапає то одного, то другого за плечі, щось пояснює. Нарешті його помітили Гіта й Альрік, побігли кудись, а люди тим часом посміхалися, передаючи звістку один одному. І я зрозумів, у чому річ. Один із моїх людей пояснив збуджено:

— Військо! Ціле військо з’явилося з фенів, переполохавши людей Ансельма.

— Це сакси?

— Ні, не схоже.

— Невже Утред привів людей із Норіджа?

Ми всі кинулися до бійниць.

На березі озера дійсно панувало незвичайне пожвавлення. Видно було, що воїни Ансельма похапали зброю, але в бій ніби не рвалися. Ще б пак, їх оточила ціла рать закутих у броню вояків, піших і кінних, на списах у котрих розвівалися прапорці з якимось зображенням. Я знав про ці нормандські штуки з емблемами, але мені вони ні про що не говорили. Проте незабаром я зрозумів, хто привів людей. Упізнав вершника в світлому плащі, який виділився з натовпу, коли зупинив коня перед Ансельмом. Шериф Едгар. Я тихо вилаявся.

А навкруг уже радісно гукали:

— Це Армстронг! Наш герефа повернувся!

— Тепер він дасть усьому лад!

— Дивіться, й Утред із ним. Їде сюди, посміхається. Ха! Чи часто можна побачити Утреда усміхненим? Значить, усе гаразд.

Хтось із людей навіть замахав у вікно.

— Еой! Утреде, сюди!

Вояк уже під’їхав до вежі, гукав, що можемо виходити. Але я не хотів так просто дозволити цьому Армстронгові забрати в мене перемогу й коли люди кинулися вниз, випередив їх, загородив прохід.

— Ви всі наївні дурні! Невже забули, що наш шериф насамперед людина Генріха Боклерка? А ви бунтівники. Та невже вам буде веселіше, якщо в кайдани вас закує цей прегарний Едгар, а не Ансельм із Бері-Сент?

Вони зам’ялися, але тут наперед протиснувся Цедрік.

— Побійтеся Бога, пане Хорсо! З Едгаром мій син, а вже він би не заманював нас у пастку.

— Та обдурений він, як і всі ви! Цей Армстронг хитрий лис. Ви не знаєте його так, як я.

Але мене вже не бажали слухати, рвалися назовні, хтось почав розтягати завал під брамою. Я розгнівався. Як вони сміють не коритися мені? Навіть вихопив сокиру.

— Присягаюся всіма духами цих місць, що зарубаю будь-кого, хто спробує відчинити вежу, поки не з’ясуємо всього до кінця!

Чи налякала їх моя погроза, чи самі вирішили дізнатися, що на них чекає, але вони відступили. Цедрік навіть зійшов до бійниці, почав перемовлятися з сином. Я чув кожне їхнє слово, й щось осіло в моїй душі.

Хитрун Армстронг діяв напевне. Щойно дізнався про повстання, як поквапився до короля та підніс справу так, що Ансельм перетворився на винуватця заколоту, бо сам змусив людей вдатися до крайнощів своїми утисками. Шериф навів докази, й король дав йому повноваження, аби залагодити спір на законних підставах. Для цього Едгар викупив у Генріха опікунські права на неповнолітню Гіту Вейк.

Прокляття! Цей пес здатен кому завгодно заткнути пельку своїм золотом. І тепер він тут — із опікунськими правами на Гіту і її землі. Ансельм же віднині має вигляд мало не розбійника, який вчинив замах на чужу власність і пролив кров.

Нічого не скажеш, подальший наш опір був би дурістю. Люди раділи, що мерзотника-абата буде покарано, а їхня пані отримала могутнього покровителя в особі ерла Едгара.

А я? Виходить, мене вже не вважають гідним того, щоб захищати онуку Херварда? Та якби не я, ще не відомо, що з нею було б!

Але тут я побачив саму леді Гіту. Вперше за ці дні вона посміхалася. Не помічала ні мене, ні мого погляду, в її очах палало нетерпіння. Вона квапила своїх людей і сама рвалася геть із вежі… Скажу лишень, що я йшов за нею, коли леді Гіта прямувала туди, де насипом уже наближався її новий опікун.

Біля підніжжя вежі шериф стримав коня, зіскочив з нього — і просто до неї. У мене промайнула думка, що ось так просто й ухопить її в обійми.

Вона ж пильно-пильно дивилася на нього. Бісова дівка! Від мене постійно ухилялася, а з цим… Вони стояли близько-близько. Холодний сонячний вітер розвівав її волосся, а Едгар у шоломі поверх хауберта,[42] смаглявий, мов сарацин, тільки очі сині, як небо в зимовий день. І мене вони не помічали, хоча тінь моя падала на них.

— Ну ось ми й побачилися знову, Гіто, — сказав Едгар.

Знову?

Вона посміхалася. І як посміхалася! Просто сяяла.

— Ви врятували мене, врятували всіх нас!

Кров Водана! Вони говорили так, ніби були давно знайомі.

— Я багато думав про тебе, Гіто. Відтепер ти під моїм захистом і…

— Я така рада! — майже схлипнула вона.

Я не втерпів, зробив крок уперед.

—— Ти просто купив її, шерифе. Купив на своє кляте золото. А ми не