Симона Вілар - Сповідь суперниці

за вівсяний кисіль. Навіть з вершечка вежі я не міг роздивитися, як Утред спустився у воду — пролунав тільки легкий сплеск.

Я мимоволі зіщулився, коли уявив, що зараз відчуває воїн у крижаній воді. Можливо, йому дійсно вдасться прокрастися повз табір норманів, але в глибині душі я був не проти, щоб його схопили. Тоді Утред буде вимушений збрехати, що Гіта Вейк моя полонянка, і з цієї миті наші імена будуть пов’язані нероздільно.

Вона й зараз була тут, поряд, на вежі, а навколо плив туман. Я хотів доторкнутися до неї.

— Гіто, — хрипко прошепотів я.

Вона наблизилася, у темряві я відчував її погляд.

— Я ніколи не забуду, як ви хотіли врятувати моє добре ім’я. І завжди молитимуся за вас, Хорсо з Фелінга.

Я простяг до неї руки.

— Хочу тебе…

Вона відступила.

— О, не призначайте ціни своїй великодушності!

— Гаразд, — процідив я крізь зуби. — Але й ви не забувайте про неї. І пам’ятайте, чим зобов’язані мені!

Зрозумів, що бовкнув не те, коли Гіта відскочила.

— Ми в такій небезпеці, — вже сухіше мовила вона, — що не маємо права на «пам’ятайте». І якщо все обійдеться… Що ж, шляхи Господні несповідимі. А поки що, Хорсо, вам таки слід піти навідати сина.

* * *

Наступного дня туман розсіявся і несподівано засяяло сонце. За такої погоди взимку завжди кращає настрій. Проте для нас радості не було. З Тауер Вейк ми дивилися на дамбу, що вела до вежі, й розуміли, що люди Ансельма готові до вирішального штурму. Вони тягли таран, величезне дерево, обстругане й оббите на кінці залізним «лобом», встановлене на колесах, над ним височіло дерев’яне накриття, щоб наші стріли не зашкодили тим, хто штовхатиме облогову споруду. Вони підкотили її, залізний «лоб» ударив у браму, здригнулась уся вежа.

У Тауер Вейк стояв жахливий галас. Іржали коні, бекали кози, кричали люди. Крізь цей гармидер я насилу зміг догукатися, щоб ворота завалили зсередини чимось важким. Лише коли люди взялися робити завал, я зійшов нагору. Удари тарана стрясали вежу. Наші воїни стріляли згори, але марно — накриття над тараном захищало нападників від стріл і я звелів не витрачати їх даремно. Наказав готувати олію, чортихнувся, дізнавшись, що вона ще не достатньо розігріта. Прокляття, про що, запитується, раніше думали ці бовдури? Значить, нехай ллють воду! І знову я лаявся, коли побачив, як дашок над тараном захищає людей Ансельма від окропу.

Дошки брами вже тріщали. Таран відкочувався і знову вдаряв.

— Ет, зараз би гака! — вигукнув Альрік, дивлячись вниз. Але миттю відскочив, коли поряд об кам’яний парапет чиркнула стріла.

— Гака? — перепитав староста Цедрік. Погляньте, он у воді біля підніжжя вежі напівзатоплений човен. Він має якір. Може згодитися за гак?

— Святі мощі! Ну, звісно!

Я бачив цього човна, точніше його ніс, що стримів із темної води. Від нього у воду тяглася мотузка. Я вже хотів віддати наказ, щоб мене обв’язали мотузкою і спустили, але стримався. Я був поганим плавцем, та й від думки про холодну воду охоплював страх. Ліпше полум’я битви, ніж холод підводної імли.

І я гукнув Альріку:

— Це твоя ідея. Давай-но, діставай якір.

Таран не вгавав. Гарячково поспішаючи, ми обв’язали мотузкою Альріка та почали спускати. Ось уже коли світлий день ні до чого. Нормани негайно помітили Альріка, й полетіли стріли. Проте він неушкодженим досяг поверхні води й відразу пірнув. А коли з’явився на поверхні, в його руці вже був якір. Він швидко зрізав його ножем із міцної мотузки.

Вороги не припиняли стрілянини, й вода довкруг молодого тана так і здіймалася хвилями. Він сховався за носом човна, в який відразу вп’ялося кілька оперених стріл.

— Прокляття! Ворушися, Альріку! Ти там у них як мішень на стрільбищі!

Ми тягли щосили й молилися світлим духам, щоб не дали ворогам поцілити в Альріка або щоб він ненароком не впустив якір.

Якоїсь миті серед людей, які вчепилися в мотузку, я помітив і леді Гіту. Вона тягла нарівні з усіма. Та ось білява голова хлопчини з’явилася над парапетом, і я вмить вирвав у нього якір. І поки решта, в тому числі й Гіта, витягали мокрого блідого Альріка на майданчик вежі, я вже прив’язував якір — міцний, із добротної норфолкської криці — до мотузки зі скручених ременів. Альрік, промоклий, але наполегливий, — ось, що значить справжній сакс! — уже був поряд, узявся мені допомагати.

А потім нам таки вдалося підчепити якорем таран. Тут стало зовсім не до жартів — наші кістки тріщали від натуги, коли ми, мало не падаючи на землю, налягали на ремені. Таран почав перекошуватися, а Цедрік, який стояв біля парапету й дивився вниз, закричав, що один із воїнів Ансельма намагається перерубати джгут, який утримував якір. Мотузка була завтовшки як рука. Ну ж бо ще! Наляж!

І ми зробили це! Ми перекинули таран. Люди Ансельма попадали у воду, кинулися назад. Засвітла вони були, як на долоні, й ми стріляли в них, влучали, тріумфували.

Того дня у всіх був піднесений настрій. Гіта особисто обнесла кожного чаркою елю. Цікаво, чи відпочивала колись ця дівчина? Бо якщо не сиділа над пораненими, то готувала їжу або молилася. Така вродлива, тендітна й водночас, така мужня. Воістину ця жінка гідна була стати дружиною такого воїна, як я. Але одне мене змушувало замислитися: що виразніше я давав їй зрозуміти, які в мене щодо неї плани, то більше вона мене сторонилася. Ну та нічого. Ми всі замкнуті в Тауер Вейк, і вона рано чи пізно зрозуміє, що від долі не втечеш.

* * *

Але наступного дня все змінилося так, що я й припустити не міг.

Зранку ми дізналися, що люди Ансельма готують нові облогові пристрої. Скільки ще штурмів ми витримаємо? Тим паче, багато хто вважав помилкою те, що послухали мене й зачинились