Артем Чапай - Червона зона

на велику скоринку хлiба, яку вiдiрвав рукою. Коли я жив iз Романом, у мене залишалися грошi. Я приносив свою хлiбину, а в гуртожитку їв усе, що лежало на столi та в холодильнику. Це вважалося чесним обмiном, але тепер я розумiв, що це була прихована благодiйнiсть.

Я пiдняв сосиску на скоринцi й вiдкусив половину за раз, сосиска виявилася солоною i явно не м'ясною. Коли я їв у гуртожитку, i згодом в Умiди, то свої гроші навiть міг відкладати. За другим укусом сосиски не залишилось, я добряче запив її кефiром, щоб перебити синтетичний смак. Я пригадав, як Умiда напiвжартома говорила про велику родину, без якої в червонiй зонi не виживеш. Тепер я вiдчув це на власнiй шкурi, коли доїв хлiб i вiдчув глевку важкiсть у животi. За кiлька годин живiт знов пiдведе, але я звик напружувати м'язи преса i напiвсвiдомо тримати їх у тонусi, бо це дещо послаблює вiдчуття голоду. Доки я не лишився сам, починав уже вважати, що пристосувався в червонiй зонi, й навiть якби був просто жирiком без родичiв у зеленiй зонi, я рано чи пiзно знайшов би точку G, бо я працьовитий, не п'ю і так далі. Тепер я бачив, що менi просто пощастило з людьми, яких я зустрiв одразу, як потрапив у червону зону. Нинi ж, залишившись без великої родини, змушений покладатися лише на себе, я щодня опускаюся. Вже двiчi я не мився ввечерi, йшов у кiоск, лягав на ватник, заплющував очi та, втомлений i байдужий, думав, що Алiк або сам, або вiд продавщицi, чи вiд когось iз покупцiв рано чи пiзно дiзнається про ночiвлю в кiоску та звiльнить мене. Я б i сам не купував хлiб, якби знав, що бiля нього пiтнiє i пiвночi глухо кашляє смердючий бомж. Мляво думав, у скiлькох iще продуктових магазинах червоних зон вiдбувається подiбне.

Highlight of the day закiнчився. Я обтер жирнi вiд сосиски пальцi об заднi кишенi джинсiв, скинув пакет вiд кефiру з пiдвiконня на землю i пiшов шукати нову велику родину.

Громада цiєї церкви, розташованої на проспектi Космонавта Комарова, боролася за перейменування його на проспект Вознесiння Господнього, за назвою церкви. Як i багато новiших храмiв у REE-17, цей розмiстився у колишньому примiщеннi школи. Я багато разiв проходив повз Церкву Вознесiння Господнього, коли йшов вiд свого кiоску на Борщагiвський базар, але нiколи досi не бував усерединi.

Я зайшов зi спеки до прохолодного затемненого холу. Розширив очi, щоб пристосувалися до браку сонячного свiтла. У кiнцi холу, перед вiдчиненими дверима, стояла сiра шкiльна парта, її кришку прикривала темно-багряна лискуча тканина. Я пiдiйшов до парти. На спинцi сiрого шкiльного стiльця висiла чорна чоловiча куртка великого розмiру, з бейджиком «секюрiтi» в жовтiй рамцi на нагруднiй кишенi. Я зазирнув у дверi. За ними був шкiльний актовий зал. Дерев'яну сцену заввишки в метр закривали багрянi кулiси з тiєї ж важкої тканини, яка прикривала парту секюрiтi. Через усю сцену висiв плакат iз ватману, з написом метровими лiтерами: «Спiвайте Господу, благословляйте Iм'я Його». Стiльцi в актовому залi були вузькi, збитi в ряди по п'ять. Спинки обтягував порепаний темно-коричневий дерматин.

– Є хто? – впiвголоса промовив я, проходячи всередину.

Ряд вікон на стiнi праворуч був закритий тiєю ж багряною тканиною, тому в залi стояла пiвтемрява. Стiну лiворуч задрапували бiлим та рожевим тюлем. До тюлю вгорi крiпилася стрiчка з листкiв ватману iз написом: «Корпоративне бачення церкви. Наша мета – 500 тисяч членiв у REE-17 за наступнi двадцять рокiв». Крiзь прозорий тюль проглядав старий малюнок на стiнi. Мiсцями вiн обсипався разом iз вапном, але добре впiзнавалася космiчна ракета, що була нацiлена на малюнок атома з написом E=mc2. За атомом починався темно-синiй Космос, а в ньому високо пiд стелею висiло оранжеве Сонце з по-дитячому прямими променями. Знизу по стiнi, де небо з темно-синього світлішало до блакитного, в бік Сонця тягнулася рослина з наївно намальованим листям. Хлопчик у шортах i футболцi скопував лопатою землю довкола рослини. Спиною до хлопчика на землi сидiла дiвчинка в бiлих пiдколiнках i короткiй спiдничцi з напрасованими складками. Дiвчинка дивилась у книжку i гризла олiвець. У обох дiтей були надто широкi очi: вiдчувався вплив японської анiмацiї початку столiття.

– Що-ви-тут-робите?!

Я здригнувся й рiзко обернувся. У дверях стояв товстий чоловiк iз обвислими вусами. На його черевi напиналася бiла футболка. Під пахвами були мокрі плями. Живiт звисав над паском. Чоловiк стрiпував воду з товстих рук, вода стікала й по його обличчю. Чорнi брюки, заправленi знизу в берци, вказували на те, що це i є секюрiтi.

– Слава Iсусу Христу, – сказав я.

– Слава навiки Богу, – крiзь зуби процiдив охоронець.

– Ну i спека.

– Так, – вiн витер долонею мокру шию. – Вечiрня служба аж через двi години, брате.

– А панотець коли буде?

– Пастор, – охоронець звузив очi.

– Я ще не звик, – я розтягнув рота.

– Новий брат?

Я кивнув.

– Через годину-пiвтори.

– Можна, я зачекаю?

– У холi.

Вiн вiдступив убiк i стояв бiля дверей, поки я перший виходив з актового залу. В холi висiли на стiнах фотографiї, якi я спершу не помiтив, бо зайшов зi свiтла. На однiй з фотографiй – пастор з якимось блеквотерським генералом, вони тиснули один одному руку, дивлячись у камеру й усмiхаючись, як бiзнесмени чи полiтики. Пастор був високий, широкоплечий i пiдтягнутий чоловiк. На iншiй фотографiї вiн стояв перед групою людей в оранжевих робах – в'язнiв у D-зонi.

– У нас багато братiв i серед блеквотерiв, i серед колишнiх ворогiв свободи, – сказав охоронець менi в спину.

Я обернувся й кивнув йому, а потім розглядав фотографiї, стоячи боком, щоб не стояти до секюрiтi спиною.

– Пастор Стiл i сам колишнiй блеквотер, – видихнув охоронець.

– Ви теж блеквотер? – усмiхнувся я, дивлячись на його брови, де знову збирався пiт.

– Що ви, – знiтився вiн, втягуючи живiт, наскiльки мiг. – Хоча подумую. А ось, дивiться, – охоронець пiдiйшов до стенду з фотографiями, шурнувся об мене боком, i я вiдчув, який вiн мокрий та гарячий. – Це пастор Стiл iз топ-менеджером центру утримання DEE-17. А тут – iз менеджером антитерористичної дiяльностi по всiх REE! I ось – на вiллi пастора, з топ-менеджерами GEE-17.

– То пастор живе в зеленiй зонi?

Охоронець пхикнув:

– А де ж iще? – вiн зробив паузу, але я мовчав. – Але пастор скромний. Прилiтає до нас двiчi на тиждень.

Я чекав у крайньому