Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Німфей, найімовірніше, був заснований близько 580—570 рр. до н. е. мілетянами на плато біля мису Карабурун за 17 км від Пантикапею[489]. Даних про політичний і економічний його розвиток у першій половині VI ст. до н. е., як і про інші апойкії, немає.

Заснування Мірмекію датують другою чвертю VI ст. до н. е. Назва його метрополії теж не згадується в античній літературній традиції. Мірмекій розташований, за даними Страбона, в 20 стадіях від Пантикапею [VII, 4,5]. Існує думка, що його назва в перекладі з давньогрецької значить мурашка чи риф, або ж походить від особистого імені ойкіста[490].

Тіритака розташована в 11 км від Пантикапею на високому плато біля моря. Рання кераміка хронологічно ідентична з мірмекійською, що уможливлює припущення про їх синхронне виникнення. Згідно з Плінієм [NH, IV, 86], на цьому місці існувало місто Дія, щодо назви якого існують різні думки.

На південному узбережжі Криму мілетяни заснували Феодосію, теж, певно, у другій чверті VI ст. [Arr., Per. Pont., 30; Anonym. Per. Pont., 77][491]. Місто славилося прекрасною великою гаванню, зручним географічним розташуванням та родючістю земель на хорі.

Гермонасса — перше поселення на азіатській частині Боспору, засноване іонійцями з о. Теос приблизно у другій чверті VI ст. до н. е. на чолі з ойкістом Гермоном[492]. Пізніші автори (Арріан та Євстафій) вказували, що лідером заснування цього міста був еолієць Семандр з міста Мітілени. Після його смерті в період колонізаційної діяльності влада ойкіста перейшла до його дружини Гермонасси, ім'ям якої назвали апойкію. Хоч розповідь нагадує етимологічну легенду, цілком можливо, що в заснуванні цього міста брали участь і еолійські греки.

Останній з семи полісів — Кепи — був заснований теж близько 580—560 рр. до н. е. на східному березі Таманської затоки мілетянами [Ps.-Scymn., 899; Plin., NH, VI, 18; Ps.-Arrian., 47]. Окрім цих поселень, виникли й інші у першій половині VI ст. до н. е. Деякі види амфорної тари з Патрею відносять до цього часу. В Тузлинському некрополі також знайдено кераміку 580—560 рр., але саме поселення, певно, затоплене морем.

Отже, на Боспорі Кіммерійському у першій половині VI ст. до н. е. склалася зовсім інша ситуація, ніж у Нижньому Побужжі. Різниця передусім полягала в тому, що на Боспорі на невеликих відстанях одна від одної було засновано майже синхронно порівняно чимало самостійних апойкій.

Рис. 50. Карта античних держав Північного Причорномор’я.

Таким чином, протягом одного століття (друга половина VII — перша половина VI ст. до н. е.) греками частково було освоєно лише два регіони в Північному Причорномор'ї — Нижнє Побужжя та Боспор Кіммерійський. Незважаючи на порівняно малу потужність колонізаційного руху в цей час, вони встигли не лише заснувати перші апойкії, але й проникнути у віддалені місцевості ойкумени — туди, де мешкали осілі землеробські племена, які були для них ближчими за укладом життя, ніж номади.

Греко-варварські взаємовідносини в первинний період колонізації були спорадичними. Певно, для інтенсивного розвитку таких контактів не вистачало не тільки відповідних продуктів і товарів, як з того, так і з іншого боку, але значну роль міг відігравати психологічний фактор — ксенофобія номадів, некомунікативність через незнання чужої мови. Та й різні рівні розвитку могли відігравати негативну роль. Зв'язки нижньобугських греків з лісостеповими племенами протягом багатьох десятиліть стали причиною їх активізації в першій половині VI ст. порівняно з більш раннім часом.

Глава 3

Виникнення і формування північнопонтійських полісів

У другій половині VI — на початку V ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї почалося поступове формування полісів. Велика грецька колонізація стимулювала відродження і розквіт цієї основної форми політичної і соціальної організації античного суспільства. Визначення його суті не було однозначним ні в давнину, ні зараз. У мові еллінів — це і місто, і держава, і вітчизна, і громадянська община. Під полісом знаменитий філософ Еллади Арістотель розумів завершену суспільність, яка складалась з кількох поселень; призначення цієї структури цілком самодостатнє, бо вона виникла заради потреб життя, але існувала для блага людей [Arist., Polit., I, 8, 1252 в]. Характерною ознакою поліса було й те, що до нього входили лише вільні громадяни [Polit., Ill, 4, 4, 1279 а], але він був на той час найвищою формою всіх можливих типів людських спілок [Polit., І, 1, 1252 а]. Близькі ідеї висловлювали й інші філософи, зокрема Платон та Сократ. Виникнення поліса було зумовлено переважно необхідністю задоволення матеріальних та духовних потреб людини, які вона могла мати за колективного існування [Plato., Resp. II, 369, В-С].

У сучасному античнознавстві склалися дві найголовніші концепції щодо визначення терміна «поліс». За першою з них, поліс — це місто-держава, або держава-місто. Вважається, що класичний поліс розвивався на базі міста і уособлював у собі водночас місто, колектив, громадян, державу, де їх розвиток особливо на стадії формування відбувався взаємно і синхронно, створюючи елементарну єдність міста й аграрної зони[493]. Проте така дефініція не завжди відповідала всім суттєвим елементам полісних структур[494]. Тому для розвинутих демократичних держав класично-полісного типу існує інше визначення. Згідно з ним, це елементарна єдність міста і сільської округи, найпростіша основа організації суспільства, в якому вільні власники-громадяни протистоять масі безправних і невільних експлуатованих людей; це, нарешті, найпростіша, але разом з тим дуже ефективна форма політичної організації — республіка з більш-менш яскраво вираженою самодіяльністю громадян і зумовленим цим високим розвитком політичної ідеології і культури[495]. Проте, оскільки поняття полісу поліморфне, його і треба розглядати не як типову, незмінну в усі часи політичну організацію, а в хронологічній послідовності — від становлення до розвинутих і усталених форм.

Найчіткіше визначення раннього поліса — бо саме воно повніше відтворює картину створення північнопонтійських держав у архаїчний час — належить Г. А. Кошеленко. Поліс — це порівняно невелика (від кількох сот до кількох тисяч чоловік) община громадян, головним заняттям яких було землеробство, що складало її економічну базу[496]. Земля знаходилася в колективній власності, значна її частина розділялася на окремі наділи, якими володіла сім'я як важлива ланцюгова ланка полісної структури. Вищим органом влади були народні збори, в яких брали участь дорослі чоловіки, що мали статус громадян. У разі небезпеки вони ж входили в народне ополчення, оскільки регулярної армії у таких полісах не існувало. Важливе місце в системі цінностей, створеній громадянським колективом, займали традиційні звичаї