Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Звичайно, при цьому не можна забувати, що за межами громадянської общини залишалося чимало людей, які громадянських прав не мали — іноземці, різні прошарки залежного населення, жінки. Упродовж певного часу внаслідок різних соціально-економічних і зовнішньополітичних причин відбувалися зміни в розвитку полісів. Але найголовнішим досягненням полісних держав, навіть і найконсервативніших, була участь громадян у народних зборах — вищій суверенній владі в державі, де могла виявитися воля, сила і влада демосу. І хоч у багатьох випадках спостерігалося прагнення до подолання поліса, воно було малоуспішним, бо тривалий час здійснювалося на тій же полісній основі[497].

У розумінні давніх греків місто-поліс необов'язково мало бути торгово-ремісничим. Головна його ознака — політична й економічна самостійність, незалежність від інших громадських колективів. Навіть неукріплені, але автономні апойкії вважалися полісами[498]. Такі риси притаманні й архаїчним полісам (містам) Північного Причорномор'я.

Типовим і найрозвинутішим полісом Іонії вже у VI ст. був Мілет — лідер понтійської колонізації. Він володів обширною сільською округою, і колоністи, нерідко засновуючи нові апойкії, наслідували свою метрополію як у виборі місцевості, так і в збереженні традицій у політиці й культурі. Мілетці здебільшого задовольнялися своїми власними продуктами виробництва. Незважаючи на те, що їх хора дуже часто піддавалася руйнівним нападам лідійців [Herod., І, 18—22], в місті накопичувалося чимало продуктів і ремісничих виробів, які треба було вивозити для продажу за межі поліса: олива і оливкове масло, вино, тканини і одяг, вироби з металів, глини, мармуру, дерева і кістки [Aristoph., Lisist., V, 729; Plin., NH. VII, 190; XXIX, 33; Eustaph. Dionys., Perieg. 823]. Отже, дуже рано, нарівні із землевласниками, в Мілеті з'явилась торговельна аристократія, яка володіла власними кораблями і вела транзитну торгівлю з багатьма містами та колоніями. Розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі сприяв поглибленню соціального розшарування громадян, внаслідок чого, час від часу відбувалися сутички між окремими партіями і угрупованнями. Зростання кількості торгових операцій спричинилося до введення монетної системи — найдавнішої в Елладі — наприкінці VII ст. Одна з перших золотих монет була завезена до Борисфена, де в невеликому скарбі, разом з іншими збереглася до нашого часу.

Вся громадянська община Мілета була розподілена на шість філ, від яких вибиралися представники на державні посади[499]. За час інтенсивної мілетської колонізації прибережних територій Понту Евксінського, тобто протягом століття, політичне становище Мілета і його державний устрій періодично змінювалися, що теж впливало на колонізаційні процеси.

Наприкінці VII ст. до влади прийшов притан Фрасібул, який в ході боротьби між родовою знаттю і демократичними силами поліса встановив тиранію. За його правління після укладення почесного миру з Аліатом Мілет досяг значного економічного розквіту [Herod., І, 20; V, 92]. Однак, його система правління була невдовзі скинута і в місті почалася нова боротьба між соціально-нерівними угрупованнями, особливо між тими, хто сам працював [ХЕІРОМАХА] і багатіями [ПΛОΥТІΣ], зокрема, так званими вічними мореплавцями [AEINAYTAI].

За свідченнями Геродота [V, 29], «боротьба партій у Мілеті прийняла таку тяжку форму, що мілетцям прийшлося звернутися до посередництва Пароса, аби досягнути якогось умиротворення. Паросці, прибувши в Мілет і побачивши, що житла мілетців сильно пошкоджені, ... оголосили, що бажають обійти їхню країну». Таким чином вони знайшли для Мілета гарних господарів, веліли їм надати владу і підкоритися всім тим, хто призводив до смути.

Громадяни середнього достатку добилися політичної переваги, за якої, як ніколи, процвітав поліс, ставши «перлиною Іонії». Проте панування демосу тривало недовго. Великі земле- і судновласники за підтримки жерців і перських сатрапів знову перемогли. Як уже вказувалося, у другій половині VI ст. до н. е. персів влаштовувало правління тирана, близьке до східної деспотії.

Усі ці події так чи інакше відбилися на політичному розвитку понтійських полісів у другій половині VI ст. до н. е. Підкорення персами 546 р. до н. е. Іонії, встановлення тиранічних режимів, сплата данини і повинність військової служби в перській армії призвели до нової масової еміграції малоазійських греків у понтійські регіони. Саме з цього часу до першого десятиліття V ст. греки заселили великі території північного узбережжя Понту і тут розпочався якісно новий розвиток політичних організмів. Розширювалося освоєння земель не тільки в раніше колонізованих областях, а й у зовсім нових, зокрема в Нижньому Подністров'ї і в Західному Криму.

Відмінною рисою цього етапу колонізації була передусім її масовість. До того ж основну кількість переселенців складали збіднілі верстви населення. Якщо серед перших колоністів були головним чином молоді чоловіки, то в цьому переселенні брали участь сім’ї, які лишилися без землі на своїй батьківщині. Звичайно, масовий характер колонізації призводив до різних непорозумінь і порушень правил колонізаційної практики, які регулювалися на місці існуючими в кожному регіоні первинними полісними структурами.

Найраніший у Північному Причорномор'ї Борисфенський поліс ще й досі не має однозначного визначення в науці. В. В. Лапін вважав, що «колектив першопоселенців являв собою саме колектив... Але це і є не що інше, як зародок соціально-економічної і політичної організації, яка іменується полісом»[500].

Полісно-аграрний інститут Борисфена підтримується багатьма дослідниками (Б. Браво, А. Вонсович, Н. Ерхардт, С. Д. Крижицький, В. М. Отрешко, А. С. Русяєва). Дещо інших позицій дотримуються Ю. Г. Виноградов і В. П. Яйленко. Останній вважає Березань з середини VII ст. «емпоріальним протополісом», а з початку VI ст., коли на Березань прибула велика партія колоністів, вона стала самостійним політичним організмом, протопблісом[501]. Н. Ерхардт на прикладі великої кількості даних переконливо показав, що мілетські колонії ще в VII ст. виводилися в Пропонтиду і Понт з уже складеними в метрополії політичними інститутами і визначеним пантеоном божеств; що вже в момент заснування вони були незалежними від метрополії і така автономія могла означати лише самостійність організованого за типом єдності громадян поліса[502].

Підтримуючи цю тезу, Ю. Г. Виноградов все ж вважає, що хоч апойкія на Березань виводилася як запрограмований у метрополії поліс, вона являла собою емпорій-поліс, а освоєння власне березанської хори на узбережжі в VI ст. пов'язувалося з товарним землеробством[503]. Однак проти цього свідчать такі міркування.

Якщо ще в VII ст. до н. е. тут оселилася невелика громадянська община, то навряд чи її головним заняттям було добування і торгівля сировиною, а згодом товарним хлібом для задоволення потреб метрополії, а не для власного самозабезпечення. В такому разі ні про яку автономію говорити не можна, бо така колонія лише виконувала завдання своєї метрополії. Колонізаційна практика, навпаки, свідчить про економічну і політичну самостійність апойкій,