Мері Роуч - Вояки

глибини. Світло в командній рубці вимикають, щоб чоловікові біля перископа, що невдовзі буде розглядати все навкруги в темряві над водою (зараз п’ята ранку), було зручніше. Усім і ншим, що тут перебувають, а серед них багато хто вимушений обходитися чотирма, а то й менше, годинами сну, темрява зовсім не допомагає. Тут не тільки тепло і темно. Через те що ми наближаємося до поверхні води, човен ще й злегка погойдує, то сильніше, то слабше.

Коментар від стернового: «Тортури».

Саме це слово використовував дослідник сну Вільям Демент, який, коли був студентом у 1950-х роках, допомагав Натаніелові Кляйтману документувати фазу «швидкого» сну. Поки не з’явились електроди для накладання на повіки та електроокулографи, використовували студентів випускних курсів, яким доводилося не спати вночі. «Стежити за заплющеними очима[202] дорослих людей, посеред ночі в тьмяному світлі 30-ватної лампочки, — то були справжні тортури», — написав Демент в одному з відгуків про роботи Кляйтмана, якого в певних колах вважають «батьком досліджень сну». (Робота компаньйонок, на присутності яких, якщо об’єктом дослідження була жінка, наполіг Кляйтман, видавалася ще гіршою — всю ніч стежити за кимось, хто стежить за очима сплячої людини.)

Ця фотографія датована 1938 роком. На ній Натаніел Кляйтман сидить за обіднім столом, ніж із виделкою схрещено на шматку копченої шинки. Незвичне в цій вечері те, що вона відбулась у печері на глибині 119 футів[203] під землею. Кляйтман і аспірант-асистент провели 32 дні в Мамонтовій печері в Кентуккі, досліджуючи цикли сну та неспання людини. Кляйтман хотів дізнатись, якою мірою ці ритми пов’язані із зовнішніми сигналами та звичайним порядком речей. Якщо прибрати сигнали — сонячне світло, вживання їжі в певний час, регулярні робочі години — чи легко буде людині змінити розклад? Дослідження під землею здавалося найлегшим шляхом[204] до відповідей на ці запитання.

Кляйтман цікавився підводними човнами, адже, як і печери, їх можна було б використовувати як лабораторії з хронобіології в реальних умовах. Своєю чергою, підводний флот цікавився Кляйтманом. Як і в наш час, там були певні проблеми з пильністю. Кляйтман запропонував розклад вахт, складений з урахуванням переваг, які випливали з ізольованості від сонячного світла: на підводному човні, як висловився Мюррей, «завжди 70 градусів[205] і завжди флюоресцентно». Він вважав, що треба змістити час прокидання для кожної з трьох вахтових змін, щоб для них доба починалась у різний час.

На початку 1949 року на трьох підводних човнах, «Корсар», «Торо» та «Туск», протягом двох тижнів випробовували запропонований Кляйтманом новий розклад вахт. Коли термін закінчився, Кляйтман розіслав анкети. Останнім запитанням стояло: «Чи повинен новий розклад замінити попередній?» 19 моряків відповіли «так», 143 — «ні». Що трапилося? Катастрофічна декомпенсація камбузу. Замість раз на 24 години приготувати (а потім помити посуд і прибрати) один сніданок, один обід і одну вечерю обслуга камбузу повинна була робити все це тричі, щоб їжа відповідала «часу доби» кожної з вахтових змін. Кухарі втомлювалися та дратувалися. Порядку на камбузі не стало, «чистота більше ніж півтори години не зберігалася», що додало до кожної порції «запахів попередніх страв, а ще старих кухонних відходів». А що на підводних човнах камбуз також використовували для перегляду фільмів, про кіно довелося забути. «Розважальні заходи довелося скоротити до того, що на дозвіллі особовий склад просто байдикував і намагався не плутатися під ногами». Друзі, що не потрапили в одну «часову зону», виявились ізольованими один від одного. «Подальше застосування експериментального розкладу вахт вважаємо недоцільним і небажаним», так завершується вкладена в теку, що стосується підводних човнів, записка з висновками з архіву Натаніела Кляйтмана.

Та на підводному флоті все ж були люди, які вірили в те, що розклад вахт Кляйтмана заслуговує на краще, що проблеми з роботою камбуза та розвагами можна було б залагодити. Один із старших помічників винуватив «просту дратівливість». «Моряки, — писав він, — дуже не люблять пробувати щось нове». Можливо, вислови «не розхитуй човна» та «не пускай хвилю» мають флотське коріння; не просто збіг.

Імовірно, той офіцер мав рацію. Розклад, запропонований Кляйтманом, ґрунтувався на чистій науці. Для людини сонячне світло — найзначніший фактор впливу на «внутрішній годинник». На додачу до колбочок і паличок ми маємо ще один фоторецептор, він налаштований на довжину хвилі синього кольору в сонячному світлі. Інформація про це світло чи його недостатність передається на шишкоподібну залозу, яка виробляє мелатонін, природне снодійне. Сонячне світло викликає зупинку вироблення мелатоніну, через це ми просинаємося. (Штучне світло — особливо від смартфонів та планшетів — також може пригнічувати виділення мелатоніну, але незрівнянно менше, ніж сонячне.) Ось чому люди, що працюють у нічну зміну, а додому повертаються вранці за сонячного світла і потім довго не можуть заснути, можуть дістати полегшення, носячи протисонцеві окуляри з лінзами янтарного кольору (вони не пропускають синій складник сонячного світла), які щільно прилягають до обличчя.

У Лабораторії медичних досліджень підводного флоту розробляли окуляри з живленням від батарейки, які випромінювали б світло з довжиною хвилі, що пригнічує виділення мелатоніну, аби мозок «думав», що назовні сяє сонце. Залежно від того, у який бік вам треба летіти, перші чи другі окуляри могли б допомогти краще пристосовуватись до зміни часових поясів. Або, як, наприклад, бійцям сил спеціальних операцій, що направляються для виконання секретної місії десь на Близькому Сході, призначену на третю годину ночі, не пристосовуватися. Лейтенант Кейт Кутюр’є, дослідник добових ритмів, організувала серію перельотів з Гуаму до Східного узбережжя США для «морських котиків» у тих окулярах, що випромінюють синє світло, щоб визначити, чи носіння таких окулярів зменшить їхню привабливість для гуамських жінок, ой, я хотіла сказати: чи допоможе це їм залишатись у часовому поясі Гуаму. Спрацювало.

Твердження, що порушення добового ритму впливає на пильність та ефективність діяльності людини так само, а може, й сильніше, як і кількість часу для сну, справедливе. Наприкінці 1990-х років команда дослідників сну та статистиків зі Стендфордського університету проаналізувала результати матчів за 25 сезонів, що публікувались у «Манді найт футбол» (Monday Night Football). Через те що матчі розпочинались о дев’ятій ранку за стандартним східним часом, гравці із Західного узбережжя фактично грали о шостій вечора (звичного їм часу) — час, який згідно з даними хронобіології ближчий до піку фізичної ефективності організму в пообідній час[206]. Як і прогнозували дослідники, результати аналізу показали, що команди із Західного узбережжя вигравали частіше і заробляли більше очок. Ефект був такий приголомшливий, що іноді команди приїздять на кілька днів раніше, щоб