Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Ласкаво просимо на Землю, прибульці

Aurora Families for the Truth

Привезіть їх ДОДОМУ!

Брехня Верукс

Жадібність - це смерть

Не вбий!

Хоча з останніми двома я не впевнена, чи вони мають на увазі мене чи Верукс/Сіті та весь космічний промисловий комплекс.

Якби мені довелося зробити це знову — нічого з цього не сталося б — я б принаймні тримала язик за зубами на борту «Ролі», замість того, щоб розповідати свою розбиту, заплутану історію, щойно я прийшла у свідомість і лежала напівзв’язана. Не те, щоб у той момент я мала достатньо можливостей для прийняття будь-яких рішень, зневоднена і з проломом черепа та відсутніми фрагментами пам’яті.

Я прокинулася в відсіку Raleigh’s MedBay під режимом ізоляції, у холоді, відчайдушно потребуючи води, і не пам’ятаючи, як я туди потрапила. Вони знайшли мене в евакуаційній капсулі, коли шукали ЛІНУ. «Гінзбург», мабуть, забив тривогу, коли ми пропустили нашу зустріч, і вони не змогли зв’язатися з нами.

Підживлювана нагальною потребою, яку я тоді навіть не зовсім розуміла, я розповіла лікарю та капітану «Ролі» все, що знала, усе, що пам’ятала, а цього було водночас і забагато, і замало.

Моя історія дійшла до Землі раніше за мене, викликавши сотні теорій змови та одну погано зроблену документальну драму, перш ніж Верукс опротестувала її.

Коли наші машини протискаються крізь ледь відчинені електронні ворота, я помічаю маленьку дівчинку, яка виглядає знайомою. Вона тримається за руки з жінкою, яка кричить на знак протесту. Темне волосся дівчини заплетене в кіски з жовтими проблисками на маківці з кожного боку. Метелики.

Ізабель? Я витягую шию, щоб ще раз поглянути, але вона та жінка зникають, натовп штовхається вперед і навколо них. Якщо вони там взагалі були.

Я закриваю очі. Якщо нічого іншого, я повинна зробити це для сім’ї Кейна. Для всієї їхньої родини. Вони заслуговують на відповіді, і я не вірю, що Верукс зробить більше, ніж очистить і придумає історію, яка надає мало або взагалі не містить фактичної інформації, окрім їхньої власної бездоганності.

Величезні білі ангари човників здіймаються вдалині попереду, і мене охоплює приголомшливе відчуття дежавю. Я тренувалася тут. Я скористалася своїм першим шатлом тут, щоб полетіти від цієї зони запуску до свого першого транспортного засобу та свого першого призначення на сніфер, P3T4. PETA. Мені здається доречним взяти і свій останній політ звідси.

Макс чекає біля дверей, щойно наш транспорт зупиняється біля ангару шатла 4, ніби боїться, що я передумаю. Рід чекає за дюжину футів від нього, нетерплячий і насуплений водночас, звіряючись з годинником.

Макс відкриває мені двері. «Сюди». Він жестом закликає мене вилізти, але не рухається, поки я не вийду. Потім він йде на крок позаду мене, супроводжуючи мене до відкритих дверей ангару.

Це інша сторона Макса, ніж я бачила раніше. Зараз він жвавий, діловитий. Це трохи бентежить, різниця між його поведінкою жертви біля ліжка та цією персоною, яка бере відповідальність за вирішення проблем, яку він має зараз.

Це змушує мене відчувати, що я, можливо, не знаю його так добре, як я думаю.

Три загони персоналу приватної служби безпеки Верукс, двадцять один чоловік і жінка в чорній уніформі та захисному спорядженні, стоять, уважно чекаючи в нестерпно світлому ангарі перед трансферним шатлом, який підвезе нас до більшого судна, ймовірно, чогось класу Страйкер. Більше кількох спостерігають за нашим наближенням, дивлячись на мене з доволі відкритою підозрою. Вони всі добре озброєні, зі зброєю, яку я навіть не впізнаю, на їхніх плечах разом із сумками. Ящики, позначені логотипом Верукс, символом вогню та словами ЛИШЕ ДЛЯ АВТОРИЗОВАНОГО ВИКОРИСТАННЯ, стоять збоку.

Все це було б досить тривожним, але вони оточені смертю.

Мені перехоплює подих.

Люди, заплакані та закривавлені, ширяють поруч або впали на підлогу біля ніг співробітників охорони. Жертви? Винуватці? Неможливо знати, але точно не живі, виходячи з відсутності реакції з боку охоронців і Макса, який поряд зі мною.

Вони одягнені у подібну форму служби безпеки Верукса, мабуть, це їхні товариші по команді, які загинули. Кілька з них кричать або благають своїх товаришів по команді, які ще дихають.

Я мушу відвести погляд.

Це піде погано. Коли на «Аврорі» буде стільки зброї в поєднанні з тим, що вони повинні побачити чи думати, що побачать? Це буде кровопролиття. Таке, яке поставить під загрозу всіх нас, у тому числі тих, хто ще може бути живим на борту.

«Макс», — шиплю я, коли він проходить повз мене, прямуючи до загонів, як людина, яка нарешті побачила чітке вирішення своєї найболючішої проблеми. “Макс!”

Він робить паузу й повертається до мене, роздратування чітко з’явилося на його обличчі, перш ніж згладитися до звичайного стурбованого виразу.

«Ви не можете стріляти там у що б то не було. Це не якась другорядна сутичка у країні, з якою Верукс втомився вести бізнес», — кажу я.

Макс кидає на мене несхвальний погляд. Ніби я не знаю, на кого працюю.

«Це так не працює. Розумієте?» Я вказую на групи безпеки, їх зброю та сутності навколо них. «Це погана ідея». Я вже можу це уявити. Вони стріляють по речах, яких немає або, можливо, є, і в будь-якому випадку люди гинуть. Особливо, якщо при цьому їм вдасться пробити отвори в корпусі «Аврори». Подивіться, яку шкоду ми завдали собі та один одному, не маючи жодної зброї між нами.

«Залиште нам турбуватися про це. І просто зосередьтеся на собі», — каже Макс, словесний еквівалент поблажливого погладжування по голові, якщо таке взагалі було. Потім він розвертається і веде нас далі.

Я хитаю головою. Якщо він не попередить їх, це зроблю я. Я повинна спробувати.

Макс зупиняється перед загонами, широко розставивши ноги, вдягнуті у поношені шкіряні черевики, заклавши руки за спину, у тій позі «я головний», яку я ніколи не розуміла. «Команди Альфа, Браво, Чарлі».

«Сер, так, сер!» негайно відповідають вони.

«Дякую за вашу готовність», — каже він, а потім коротко киває, що, очевидно, служить сигналом.

Три групи безпеки зриваються зі свого місця та прямують до купи ящиків, щоб почати завантажувати їх на транспорт. Щось у цьому не так, щось поза очевидним «забагато вогневої потужності для і без того нестабільної ситуації».

Але очевидна проблема — це та, з якою мені потрібно впоратися в першу чергу.

Я чекаю й спостерігаю, як Макс і Рід тягнуться за ними, наче зневірені діти, які сподіваються посидіти з великими дітьми — і консультуються з одним зі співробітників служби безпеки, керівником команди іншого сорту, ніж я… це, швидше за все, узгодження дій. Решта з них пересуваються, складаючи ящики та вантаж, не звертаючи уваги на привидів, що тягнуться за ними.

Коли Макс, здається,