Соломія Даймонд - Час бою (болю), Соломія Даймонд

— Вона все ще у тебе? — Не могла повірити, що він зберіг цю дрібницю.  

— Так. Пропоную зіграти в гру, яку ми часто бавилися в дитинстві. Я ховаю монету в одній з долонь, а ти маєш вгадати у якій саме вона знаходиться. — Це здавалося нісенітницею. Ми вже давно не були дітьми. Попереду на нас чекав похорон дорогої нам людини, але... — Мені також складно, Аліно. Я хочу забутися бодай на мить. Ну ж бо.  

Я відвернулася й ми розпочали гру. Час неначе почав рухатися швидше. Він вже не був таким повільним, як учора. Ця дитяча гра з монетою і справді допомогла.  

— Дякую. — На кінець нашої поїздки Білінський залишив чайові водієві й попрощався з ним.  

Ми стояли поруч з багатоповерхівкою, в якій ми з братом донедавна орендували квартиру. Не знаю чи зможу жити тут і надалі. По-перше, це місце завжди нагадуватиме мені про брата. По-друге, у мене немає таких коштів, щоб платити за це житло. Мабуть, доведеться пошукати якийсь бюджетніший варіант.  

— Свята мають привезти з хвилини на хвилину. Я почекаю тут. Ти поки йди у квартиру.  

Стиснувши губи в пряму лінію, я зробила так, як велів мені Давид. До похорону залишалося менше ніж три години. Спочатку мені хотілося відкласти процесію на ще один день. Проте, згодом я зрозуміла, що у цьому немає сенсу. Ніщо вже не поверне мені брата.  

Труна, що з’явилася через декілька хвилин після мого приходу, не давала мені спокою. Я хотіла відкрити її, востаннє глянути на братика й міцно його обійняти. На щастя, сусіди з’явилися якраз вчасно. Ми не були близькі, але я бачила, що вони щиро мені співчувають.  

Квартира почала наповнюватися нашими знайомими з дитячого будинку, колегами Святослава по роботі, одногрупниками та викладачами, які його добре знали. Я навіть не думала про те, що стільки людей прийде попрощатися. У вітальні змішався аромат квітів, які приносили небайдужі, та специфічний запах кадила, від якого у мене паморочилася голова.  

Фізично я була на парастасі, але подумки десь дуже далеко. Проявляти слабкість перед таким натовпом було не в моєму стилі. Я хотіла абстрагуватися від всього, літати в своїх думках, аж поки не закінчиться це жахіття. Гадаєте, мені це вдалося? Все йшло добре до того моменту, поки труну не винесли на вулицю й священник не почав свою зворушливу промову.  

Я не витримала й кинулася до труни. Коли я спробувала перекрутити один з ключів, Давид загорнув мене у свої міцні обійми. Моя душа розривалася на клапті в цей момент. Все, що було мені дороге, зараз опинилося в довбаному дерев’яному ящику! 

— Відпусти, — прошепотіла я, не маючи сил, щоб кричати. Я сильно стиснула плече Білінського, але той навіть на міліметр від мене не відхилився.  

— Плач, кричи, лайся, але не втікай, Аліно. Я не відпущу тебе, чуєш? Твій брат повернеться з того світу й дасть мені гучного ляпаса, якщо я зараз дозволю тобі заглянути в цю труну, — відповів той, торкаючись вустами мого вуха. Я припинала опір, і повисла в його руках, неначе якась маріонетка. Всі дивилися на мене жалісливим поглядом, який я запам’ятаю на все своє життя.  

До цвинтаря я ледве допленталася. Давид не відпускав мене зі свого поля зору ні на мить. Гадаю, він боявся, що я втну ще якусь дурницю. Коли труну опустили в яму, остання ниточка надії, на якій все трималося, обірвалася. Тепер я добре знала, як звучить смерть. Стукіт від грудок ґрунту, що вдаряються об кришку труни — це звук кінця. У цей момент ти вже не відчуваєш нічого. Тобі просто хочеться опинитися під цим шаром землі... 

До життя мене повернув спів. Хоча, сумнівно називати нечітке белькотіння жінки в нетверезому стані, співом. Я різко обертаюся і бачу за собою незнайомку в лахмітті. Вона горланить і цим привертає увагу всіх інших. Коли вона починає заливатись алкоголем, мені зриває дах. Мій брат помер, я в траурі, а якась погань намагається завадити цьому прощанню.  

— Як ви посміли? — Я схопила її за комір і міцно стиснула липку тканину. Хотілося просто плюнути їй в обличчя, але моє виховання мені цього не дозволяло. — Не смійте більше з’являтися в моєму житті, бо я перетворю вас на попіл! Геть! 

— Аліно... — Давид став між мною та жінкою. — Причиняючи біль іншим, ти не заглушиш власний.