Софія Вітерець - Її омана, Софія Вітерець

Розділ 5

20 липня 2013 року. Чехія, Прага.

Наш тур дещо затягувався, але ми врешті приїхали й сюди. Ніл чомусь постійно посміхався, поглядаючи на мене за досить пізнім сніданком, а я й подобу посмішки скривити не могла. Навіть сидіти з ним поруч було важко. Він так наминав їжу, що будь-чий апетит проснувся б, але в мене було навпаки. Якби ж ще й до нього не доєдналися слабке запаморочення та нудота... Кожен погляд на їжу ж ще більше посилював ці неприємні відчуття.

– Мабуть, я краще піду, – підвелася з-за столу, що стояв на терасі нашого номеру та сперлася на нього, намагаючись сфокусувати погляд на чомусь. Але все то стрибало, то плавало, то й геть було суцільною розмитою картинкою.

– Люба, з тобою все добре? – підхопився Ніл, коли я похитнулася й підтримав мене.

– Не знаю, – навіть не збиралася нічого приховувати.

– Лорейн, може поїдемо до лікарні? Щось ти геть зблідла…– схвильовано промовив коханий, досить вчасно схиляючись до мене, бо я вже відчувала як втрачаю свідомість.

Кілька годин потому

Палата лікарні, бо це точно була вона, здавалася вкрай нетиповою. Навколо були різноманітні малюнки, а в білих тонах була лиш одна стеля. Цікавий вибір і мені він подобався, бо не змушував почуватися аж такою вже хворою.

З радісним подивом помітила, що запаморочення вже минулося, але от щастя чомусь після наступних слів з-за ледь прочинених дверей у коридор, не відчула.

– Лікарю, то що там з моєю дружиною? – зарано трішки, але я була досить рада почути такі слова, хоч і розуміла, що їх було сказано саме для лікарів та з якою метою.

– Пане Пітерс, ваша дружина вагітна, – абсолютно чітко почула я, а потім вже немов крізь товщу води. – Вітаємо вас.

Не те щоб я ніколи не хотіла дітей, але ж не тоді… Мені було лиш двадцять. Не мала жодного майбутнього чи перспектив. Хоча б освіту, але й тієї вистачило б максимум для прибиральниці чи касирки в супермаркеті. І це вкрай лякало. Особливо зважаючи на те, що тепер я повністю була залежною від Ніла. Але чи не цього він і хотів? Ще й після тієї передачі записочки про те, що маю тікати від нього…

– Кохана, – відвернув Ніл мою увагу від роздумів. Точніше, шалено великий букет білих троянд, який він вже встиг десь розкопати. Сам же Ніл прискіпливо поглянув на мій все ще розгублений погляд своїми радісними очима. – Ти вже знаєш?

– Так, – прошепотіла, дивлячись прямісінько на нього. А в моєму голосі була якась така пустка… Я ж абсолютно до цього не готова!

– Не хвилюйся, все буде добре. Я поруч. Завжди був і буду, – Ніл взяв мене за руку, закликаючи поглянути на нього та опустився на одне коліно. – Знаю, що ти не так все собі уявляла й планувала, але… Лорейн, ти вийдеш за мене?

Ще тоді, дивлячись в його щасливе обличчя, я вперше побачила, що щось не так. Надто радісний, немов врешті дочекався втілення власного, продуманого до дрібниць, плану. Або й просто щасливий тому, що в нього за сім місяців (а саме стільки й мине до народження Генрі) народиться дитина. Тоді я ще могла трішки посумніватися, але за десять з чимось років вже прекрасно знала правду…

– Так, – промовила, бо не бачила нічого кращого й поглянула на сяючу обручку вже на своєму пальці.

А за тиждень ми просувалися до Німеччини. Поїздом, щоб мені було трішки простіше. Дивовижно як швидко саме поїзди стали єдиним доступним мені транспортом, в якому не захитувало.

Ну а по дорозі заїхали й до мами. Там вкотре переконалася, що поїхати до неї, подумати трішки, було не такою вже й гарною ідеєю. Нам було так тісно, що перейшли в затишну кав’ярню під будинком, аби поговорити й поділитися радісними новинами.

– Доню, все так швидко відбувається. Ти точно впевнена, що хочеш саме цього? – з тривогою в очах поглянула на мене мама, що вміла читати мене як ніхто.

– Звісно, що ні. Але я кохаю його… І вже встигла безмежно полюбити нашого Генрі, – поглянула на Ніла, що з кимось розмовляв по телефону надворі, даючи нам можливість побути самим.

– Генрі значить? – з ноткою суму поглянула вона на мене. – Твій тато був би дуже радий.

– Знаю.

– А якщо буде дівчинка? – лукаво підморгнула вона, геть проганяючи сльози. І справді, я ж такі радісні новини розповіла.

– Тоді буде Генрієта, – вдавано серйозно промовила я й ми обоє зайшлися сміхом.

 

Нумо зазирнімо, що ж там в розділах від Анні Ксандр... Вже здогадуєтесь, що їх поєднує окрім назв й виходу оновлень о 12:00 щодня?)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍