Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

коли спершу чинив, як змушувало щось ізсередини, а вже потім думав про наслідки.

Він проштовхався крізь натовп, коли кіннотник уже суворо заговорив до «ваньки». Легко, не відчувши опору, взяв повід із руки місцевого роззяви. Вивів коня трохи далі. Вправним вершником себе ніколи не вважав, автомобіль слухався краще. Та досвід їзди верхи мав, сільські діти влітку вчили триматися в сідлі й без сідла. Досвід невеликий, але за два останні роки довелося мати більше практик вершника. Для «даймлера» далеко не всюди були придатні дороги, кінь у деяких місцях залишався єдиним прийнятним засобом пересування.

Осідлав.

Стукнув ногами у боки.

Платон боявся норову. Але кінь виявився на диво слухняним. Не викаблучувався, зарисив туди, куди спрямував вершник. Потім перейшов на легкий галоп. Чечель не озирався, почувши за спиною новий сплеск криків, наказів та погроз. Уявив, який вигляд має зараз: лисий, у цивільній піджачній парі, — не стримав посмішки.

Пригнувся до гриви, вдихнувши кінський піт.

Наче знав — навздогін стрельнули, куля пролетіла поруч.

— Коняку застрелиш, — процідив Платон, наддав.

Він вилетів на бульвар, уздрів Поповича одразу — той мчав уздовж ярів, розганяючи по дорозі брички, вози, лякаючи перехожих, правлячи тільки вперед. Сипонули врізнобіч, дременули зляканими горобцями дітлахи, що бавилися посеред вулиці. Чечель збавив хід, аби не зачепити кого мимоволі, а як побачив — шлях вільний, знову наддав, припустив ще швидше. Видовище було дивним, ніхто нічого не розумів, тож люди обабіч дороги про всяк випадок і тут здійняли ґвалт. Тим більше що далеко позаду, з сусідньої вулиці, знову гахнуло кілька револьверних пострілів.

Платон міг закластися — нічого подібного полтавці не бачили дуже давно.

Якщо колись узагалі бачили вуличні перегони серед білого літнього дня.

Тепер озирнувся втікач, побачив погоню, підвівся на передку. Міцно впершись ногами, Жир вчепився в повід обома руками, почав різко смикати й підганяти коня вигуками, яких через вітер у вухах Чечель не розібрав. Але за його прикладом ляснув свого коня долонею по шиї, сіпнув вузду, гаркнув:

— Н-но! Н-но! Жени!

Копита цокали бруківкою, вибиваючи іскри з каменюк. Бричка трохи сповільнювала, і Платонові завдяки цьому вдалося скоротити відстань досить швидко. Ще трохи — і ось він порівнявся з нею, закричав:

— Стій, дурню! Гірше ж робиш!

— Пішов би в сраку! — огризнувся втікач.

— Ти вже там! — не стримався Чечель. — Гальмуй коня!

Замість того Попович змусив його бігти ще швидше.

Краще б послухав, що кажуть.

З сусідньої вулиці, найближчої, яка вела на бульвар, ураз вилетів запряжений парою коней широкий віз. Чечель розгледів — правив поліцейський, лиш без належного кашкета, розперезаний.

Він мчав, не розбираючи дороги, просто навперейми втікачам, підбадьорюючи себе матюками в кілька поверхів. Зрозумівши, що станеться за мить, Платон рвучко натягнув повід, втиснувся в сідло всім тілом, прикипів до нього, приріс.

Кінь зробив свічку.

Попович вирвався трохи вперед, але все одно не встигав розминутися з поліцейським на возі, який пер на таран. Єдине, що зміг, — натягнути повід. Від цього запряжений у бричку кінь сіпнувся, стрибнув ліворуч.

Майже впритул до яру, зарослого густими чагарями.

Передні ноги раптом втратили твердь під собою. Кінь завмер, незграбно хвицьнувши копитами в повітрі. Поточився, з останніх сил намагаючись утриматися. Вдалося, копита знову стали на землю.

Але кінь, зберігаючи рівновагу, змушений був незграбно рвонути упряж. Бричка похилилася набік, почала падати, тягнучи за собою коня. А Попович не мав іншого виходу — якби не пустив віжки й не вивалився назовні, бричка придавила б його своєю вагою.

Чечель приборкав свого коня — так, принаймні, йому здавалося.

Бо щойно тварина стала на рівні, аби нарешті перевести подих, вона різким рухом скинула вершника, котрий зарано розслабився. Відчувши, що падає, Платон в останню мить пригальмував процес. Тож із сідла не вилетів — сповз, мішком ляпнувшись у порох. Хоч у голові трохи паморочилося, довго валятися й ковтати пилюку собі не дозволив. Підвівся, відчувши: забив-таки бік. Пошукав і знайшов поглядом Жира — той кульгав, намагаючись втекти від стражів порядку, котрі вже встигли набігти й оточували з усіх боків.

— Ти! Стояти! — почув збоку.

Чечель озирнувся на голос — і не встиг побачити, хто кричить.

Кулак летів назустріч, і Платон знову повалився на землю.

Розділ 3

Мандрівний лицар

Полтава, вулиця Гоголівська,

ресторан «Пале де Кристале»

тіл накрили у великому банкетному залі.

Він займав значну частину лівого крила. Великі аркові вікна виходили на вулицю й освітлювали її вночі. Це означало, що тут гуляла місцева знать. Іншу частину власниця, пані Ворожейкіна, обладнала окремими кімнатами з меблями. Вікна виходили у двори на сусідню вулицю, названу на честь Котляревського. Чечель уже знав місцеві плітки: номери не завжди призначалися для ділових вечерь тет-а-тет. Частіше їх замовляли кадети Петровського корпусу[9], святкуючи різні нагоди, і в таких випадках не обходилося без дівчат сумнівної поведінки. Утім, повій нижчої категорії сюди не пускали. До того ж не всі дівиці, що розважалися з юними кадетами в номерах, продавали себе за гроші. Багатьом юним дівчатам подібні розваги просто подобалися.

А тут, у залі, збиралися шановані особи міста.

Чечель чудово розумів — Кирило Добронравов, черговий його діловий партнер, волів би обійтися без урочистостей. Він, як переважна більшість Платонових клієнтів, розголосу не бажав, понад усе цінуючи приватність. Так би й сталося, аби не ота недавня гонитва вулицями.

— Ви порушили домовленості, — сказав Добронравов, навідавши Чечеля в земській лікарні. — Але я далекий від того, щоб починати безглузду справу й з’ясовувати, чому так трапилося і де ви помилилися.

— Я помилився в розрахунках, — визнав Платон, торкаючись пучкою свіжого шва на розбитій губі. — Не зважив на особливості характеру нашого приятеля. Погано вивчив його. Проте часу мав обмаль, погодьтеся.

— Хочете звинуватити в чомусь мене?

— Боронь Боже, Кириле Юхимовичу! Боронь Боже! Якби Жир іще опирався, поліз битися... Дав би з ним раду, повірте.

— Вірю. Загалом ви впоралися з роботою добре. Не на «відмінно», Платоне Яковичу. На «добре». Чорну перлину повернули, у нашій родині панує нарешті святий спокій. Проте через ваші ескапади довелося давати пояснення полтавському поліцмейстеру.

— Його превосходительству Миронові Іллічу Додіну?

— Приємного мало, згоден. — Добронравов уловив іронію. — Тим не менше без таких пояснень мені не вдалося б витягнути вас із камери й перевести сюди, до