Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

— Я звик, Кириле Юхимовичу. Не мала, як то кажуть, баба клопоту. Забрався б собі з Богом, коли вже на те пішло.

— А міський голова? Пан Черненко так само вимагав пояснень, що трапилося в його місті. Тож я запевнив шановного Олександра Олександровича: сам у всьому винен, дозволив собі розв’язувати без відома офіційної міської влади приватні справи. Погодився на маскарад, запропонований вами. Зі зрозумілих причин, — він зробив багатозначну паузу, — афішувати присутність Платона Чечеля в Полтаві не слід. Але щось пішло не так, довелося вживати радикальних заходів. — Добронравов знову помовчав. — Зрештою, міський голова люб’язно погодився прийняти до міської скарбниці благодійний внесок.

— Викупили мене з тюрми. Хабарем. Звичайна справа. Та навіть по тому я чомусь не зміг спокійно залишити це прекрасне тихе губернське місто.

— Міська дума й особисто пан міський голова хочуть подякувати мені за цей жест доброї волі, — пояснив Добронравов. — Пригода на бульварі потрапила в усі місцеві газети. Збурила тутешнє болітце, як не крутіть. Шанованих полтавців розпирає від цікавості. Та й не кожен раз випадає нагода на власні очі побачити Платона Чечеля. Біля вас небезпечно, Платоне Яковичу. Тим-то й цікаво для світського життя.

— Ви ж знаєте, я не світський лев. Може, колись і хотів ним стати, не без того, люди грішать марнославством. Для вас, як і для решти втаємничених, не секрет, чому на подібних прагненнях стоїть хрест.

— Хіба не ви його поставили?

— Облишмо марну розмову. То я маю розважити своєю присутністю полтавську знать? Треба побути кимось на кшталт дресированої мавпи?

— Вважайте, вас вирішили чи не вперше за останній час ушанувати, — мовив Добронравов. — Який вигляд це має у ваших очах, мене не обходить. Хочу чимшвидше завершити цю прикру історію й повернутися до своїх справ у Харкові. Моє прохання: на один вечір, один-єдиний, Платоне Яковичу, побути світською персоною. Думаю, ця роль вам удасться не гірше, ніж роль одеського картяра. До того ж, — не стримався, — ще й жида.

Ось що затримало Чечеля в Полтаві цього спекотного липня.

Грав спеціально запрошений румунський оркестр.

За провінційним звичаєм, гості стікалися неквапом. Раніше, ніж з’явиться міський голова, усе одно нічого не почнеться. А перші особи ніколи не приходили вчасно, навіть якщо не мали чим себе зайняти. Таку поведінку вважали традицією тримати марку. Адже сильні міста цього не мусять мати вільного часу ані вдень, ані вночі, бо живуть важливими, державними справами. Тримати місто в порядку означає дбати про лад у державі й тим доводити віддану службу государю імператору. Царський портрет на повний зріст примудрилися почепити й тут, у залі. Тож помазаник Божий, зображений у парадному мундирі з аксельбантами й короною на голові, стежив згори мудрим поглядом за поважним зібранням.

Коли Платон пройшов усередину, вже накрили, та сідати присутні не поспішали. Кинувши погляд на стіл і швидко порахувавши кількість стільців, він прикинув: запрошено менше ніж три десятки. Отже, навіть не всі члени міської думи. А коли додати, що частина чоловіків прийшла в супроводі дам, імовірно — дружин, коло обраних іще дужче звужувалося. Аби Чечель раптом захотів мати справу з місцевими політиками, тут і тепер мав чудову можливість на власні очі побачити тих, хто належить до ближнього кола очільника Полтави. І дізнався б, на кого робити ставку.

Але Платон не збирався грати на жодному боці.

Тих, хто вже прибув, вишколені офіціанти у чорних фраках та з метеликами під твердими від крохмалю комірцями-стійками частували шампанським. До нього пропонували закуски — смажені мізки на чорному, ледь підсмаженому, до хрусткої скоринки, хлібі й такі самі хлібні шматочки, але — з чорним ачуївським паюсним кав’яром. Чечель узяв пропонований келих, від закуски відмовився, буркнув щось вдячне, перемістився в дальній куток, до високого триногого столика з білого мармуру.

Поки йшов, роздивлявся врізнобіч, ловлячи на собі зацікавлені погляди незнайомих людей. Дехто кивав, малюючи штучну посмішку, й одразу відвертався, вдаючи захоплення важливою бесідою. Хтось, навпаки, квапливо ховав очі, та все одно Платон спиною відчував — на нього дивляться потайки. Поза сумнівом, його історія відома кожному з присутніх, і вже від завтра світська Полтава матиме про що пліткувати до кінця місяця, як не до кінця літа.

Йому, вигнанцеві, до подібного вже два роки як було не звикати. Щоразу почувався голим, отже — беззахисним, хоч при нагоді міг за себе постояти. Та Платон прагнув по можливості уникати подібних нагод. Тож непублічність стала його другою натурою. Чечель волів якомога менше потрапляти на очі особам, котрі перебували на государевій службі й прямо залежали від волі Петербурга. Іноді хотілося додати: для їхнього ж блага самим уникати навіть випадкових зустрічей із тим, хто тягне за собою неприємності.

Тим часом гостей прибувало. Статус кожного Платон міг легко визначити за вбранням. Пишний статський[10] мундир із відзнаками, належними до розряду[11], вказував на державного посадовця, найімовірніше — когось із міської думи. Їхні дружини вирізнялися сукнями так само пишних, як і вульгарних фасонів, і, здається, усі ходили до однієї модистки й навіть одного перукаря. Ніби змовившись, дами міцно стискали в одній руці келихи, у другій — віяла. І наче за командою обмахувалися, усім своїм виглядом демонструючи, як утомила спека, що не спадає навіть під вечір. Натомість скромні з вигляду, проте стильні за кроєм і пошиті з помітно дорогої матерії костюми вичерпно говорили про їхніх власників — представників міського капіталу. Їхні супутниці нагадували ожилі картинки з модних жіночих журналів, що випускалися за французькими зразками. А кілька дам замість багатоповерхових премудрих зачісок вбрали капелюшки з великими перами. Хоча ділові мужі все ж воліли прийти самі, не обтяжуючи себе жіночим товариством.

Чечель мав що вдягнути, аби мати пристойний вигляд серед такого панства. Нехай кількість одягу обмежувалася розміром дорожньої валізи, краще мати з собою своє, ніж брати костюм чи фрак напрокат. Готельна покоївка старанно випрасувала піджак, штани, сорочку й навіть жилетку. Та навіть усе це вкупі з краваткою не дало потрібного відчуття рівності з присутніми. Виною всьому — поголений череп, який робив Платона кумедним. Особливо — зважаючи на завеликі вуха. З дитинства він сприймав їх як своє прокляття, бо через них дражнили. Та згодом зрозумів: саме вуха змусили навчитися тримати удари долі, приймати виклики, освоїти чимало навичок, що знадобилися на поліцейській службі. Та й зараз, опинившись на вільних