Настуся Соловейко - Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко

– Думаєш?! Коли ти стогнала піді мною мені так не здавалося!

– Та пішов ти! Ти нічим не кращий за інших ідіотів, що вірять ніби магія це зло. А ще, ти боягуз! В тебе не вистачило мужності навіть на те, щоб принаймні, сказати мені у вічі, що весілля не буде. Я тебе дійсно зневажаю. Тримайся від мене подалі!

З цими словами я відвернулася і майже побігла додому. Губи все ще горіли, а в животі закручувався тугий гарячий клубок. Ні, я не забула! Не зовсім забула, як добре нам було, проте минуле треба залишати в минулому.

Невеликий будинок з маленькими вікнами, латаним переламаним дахом, зате старанно побілений. Це і був мій дім. Всього дві кімнати й кухня. Сад з фруктовими деревами та город, де ми з бабусею вирощували овочі. Бували такі часи, що якби не цей самий город ми б просто померли від голоду. Тож я знала ціну землі, як би мало її не було.

Я наблизилася до дверей і вже протягнула руку, щоб їх відкрити, як назустріч мені вийшла бабуся.

Елеонора Франківна – так її звали. Висока, статурна жінка, все ще гарна не дивлячись на глибокі зморшки на лиці. В білій блузі й довгій синій спідниці. Сиве волосся забране під квітчасту хустку.

Побачивши мене вона сплеснула руками і її сині очі засяяли від радості.

– Ну, нарешті ти приїхала додому! А то я вже думала, що заморили тебе в тій академії! – вона широко посміхнулася та обійняла мене.

– Привіт бабусю! Не заморили, та все ж я ненадовго.

Вона відсторонилася і глянула на мене.

– Ти ж писала, що ціле літо будеш працювати в магічній канцелярії, і зможеш приїздити на вихідні.

– Так, та тепер плани змінилися.

– Як це? Тебе що відрахували?! – спитала вона з жахом.

 До речі, бабуся єдина раділа появі в мене дару. Казала, що хоч її онука зможе вирватись з цього забутого духами міста.

– Ні, звичайно, ні, що ти! Давай поп’ємо чаю, і я тобі все розкажу, – я потрясла пакетом з печивом і булками.

Бабуся накрила на стіл, й поки ми пригощалися я все їй розповіла.

– Так, Флоро, все це трохи дивно, а втім, ти побачиш справжніх ельфів!

Я мало не фиркнула.

Про те, що вже одного зустрічала вирішила не казати.

– Кажуть, що в них такі гарні міста, що неможливо погляд відвести. А тут ще й столиця! Це ж такий шанс! Добре, що ти погодилась, дівчинко моя.

– Я бачила Ллойда з дружиною, – бовкнула я, мені страшенно закортіло змінити тему.

Бабуся підібгала губи. Ллойда вона не любила ніколи. Вважала його лінивим і дурним. Тепер, мені було очевидно, що вона мала рацію.

– Цього пихатого нувориша? Не так давно він припхався сюди, до мене в хату. Мало не на колінах повзав, просив назвати твою адресу, одначе ти ж мене знаєш, я виштовхала його геть. Слимак безхребетний!

Вона розсерджено гупнула по столу, так що аж посуд підскочив.

– Що ж, добре, що не сказала.

Решту дня ми провели обробляючи город. За вечерею я відповідала на безліч питань. Бабусю цікавило все, від предметів, що нам викладали, до того, чим я займалася у вільний час. Звичайно, про все це я їй писала, проте слухати їй подобалося більше.

– А хоч симпатичні викладачі є? – нарешті спитала вона.

– Ой, ба! Навіть, якщо і є, то навряд чи вони навіть глянуть на мене.

Бабуся фиркнула.

– І чому це?! Ти ж в мене гарна, хоч картину з тебе пиши!

– Я так не думаю. Та, все одно, я не аристократка, і навіть не якась там заможна людина, що отримала дар. Для них я просто дівчина у жахливих старих сукнях, яка мала нахабство отримати трохи магії.

– Не кажи дурниць, моя люба! Тільки дурень буде думати про такі речі, коли дивиться на тебе!

Мені не хотілося сперечатися, тож я змінила тему. Ми ще трохи погомоніли й розійшлися по кімнатах.

Ліжко вкрите рожевою ковдрою з вишитим синіми квітами, висока стара шафа, маленький синій килимок на підлозі й потерті стіл та стілець біля вікна – ось і все, що складало інтер'єр моєї кімнати.

Я начертала руну у повітрі й під стелею засвітилися магічні світильники. Відчуваючи втому, присіла на ліжко.

Бабуся завжди каже, що я гарна, та мені так не здається.

Висока, занадто худа. Ані тобі пишних грудей, ані крутих стегон. По справжньому гарними видавались тільки очі й густе довге русе волосся.

Ллойд завжди казав, що таких фіалкових очей, обрамлених густими чорними віями ні в кого більше нема.

Та, вочевидь, цього виявилось недостатньо.

Тож, я не мала жодного наміру хоч в чомусь покладатись на зовнішність.

Стягнувши з себе сукню, я умилася і наділа нічну сорочку. Взявши гребінець сіла біля вікна й розпустивши косу почала розчісуватись.

Це завжди розслабляло мене. З вікна відкривався гарний краєвид на фруктовий садочок. Низький паркан навкруги нього, давав змогу побачити, як вдалині закінчуються домівки та починається пустеля.

Трохи псували картину покинуті хати забороненого кварталу, зяючи темними провалами вікон. Проте, якщо забути про монстрів, що населяли бархани, то нескінченні піски нагадували темне бурхливе море, якого я, на жаль ще ніколи не бачила.

Із заходом сонця з пустелі наповзав холод і в хаті ставало зимно.

Я вже збиралась встати, коли побачила якусь тінь біля хвіртки. Спершу подумала, що мені ввижається. Може, це просто якесь дерево?

Сусіди в такий час по вулиці не ходили, всі боялися нападу пустельних тварюк, найчастіше вони з'являлись у сутінках.

Придивилася пильніше. Ні, все ж таки це людина, схоже чоловік.

Якийсь час він просто стояв озираючись по сторонах, а потім почав ритися у кишенях.

Нарешті щось дістав і махнув вільною рукою, від чого предмет засвітився. Маленький, більше схожий на ручку або ж просто невеличку тонку паличку. Хоч сяйво й було тьмяним та його вистачило, щоб побачити, що в незнайомця на лиці маска. Я закрила рот рукою і присіла так, щоб мене не було видно з вікна.