Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Прокинувшись одразу ж після того, як пролунав будильник, мені потрібно було близько сорока хвилин, щоб привести себе в порядок, поснідати і вирушити на роботу. До 07:00 залишалось ще п'ятнадцять хвилин. Впевнена, цього часу мені вистачить, щоб переодягнутись в робочу форму.

З чорного входу я заходжу до коридорчику, де мене вже чекав Крістоф, тримаючи в руках мою форму.

— Доброго ранку, стажерка, — посміхнувся хлопець і вручив мені її.

— Доброго ранку.

— Переодягайся і підемо до ресепшену. Переодягтися можеш он там, — він показав вказівним пальцем на двері, які, скоріш за все, вели до роздягальні.

Я подякувала йому і швидко переодягнулась в форму. Вона була дуже гарна. Так як готель був виконаний в коричневих тонах, то власник напевно і вирішив, що форма повинна бути підходяща. На мені була коричнева спідниця із завищеною талією, такого ж кольору вкорочений піджак без жодного ґудзика, чорна  футболка і чорні туфлі на невисокому підборі. У хлопців були коричневого кольору брюки та піджак, і чорна футболка з чорними кросівками.

Вдосталь роздивившись своє відображення в дзеркалі, я зав'язала низький хвіст. В мене було гарне темно-коричневе пряме волосся, довжиною майже до поясу. Стрижка півколом, тому найкоротші прядки волосся були до підборіддя.

Свої речі я поставила в шафку, відведену спеціально для мене, і зачинила її на ключ, який поклала до кишені. Туди ж я поклала й телефон, а інші речі залишила в шафці. Закінчивши з цим всім, я пішла до ресепшену, де на мене вже чекав Крістоф.

— Я вже подумав, що ти злякалась і не прийдеш.

— Я не боюсь такої легкої роботи.

— Побачимо, що ти скажеш через два дні, коли тут поселиться три сім'ї італійців.

Крістоф посміхнувся мені і зав'язав краватку на шиї, після чого поправив бейджик.

— Поки що будеш тільки спостерігати за роботою. Пізніше, я тобі дозволю все зробити самій. Добре?

— Так.

Поки ми розмовляли, дворецький відчинив двері для двох дівчат. На вигляд їм було не більше 25 років, хоча хто зна, можливо, тут було використано багато косметики і тому вони здавались молодше.

— Доброго дня. Раді вас вітати в «D&B hotel». У вас бронь? — запитує Крістоф.

— Добрий день. Так, на ім'я Андреа Фогаш,  — відповідає одна з дівчат.

— Хвилинку.

Пальці хлопця швидесенько бігають по клавіатурі, набираючи ім'я та прізвища, після чого він посміхається і просить паспорт у дівчини. Далі, він звіряє всі дані з ком'ютером і заповнює необхідні йому рядки, після чого повертає дівчині паспорт.

— Ваш номер 196. Це четвертий поверх, — додає Крістоф, кладучи на стійку ключ-карту від номеру. — Гарного вам відпочинку, пані.

Дівчата посміхаються йому, дякують та йдуть до ліфту.

— Як я й казала раніше — тут нічого важкого, — відповіла я. — Декілька кнопок натиснути і все.

— Декілька кнопок? Тоді я піду по каву, а ти залишайся тут і приймай гостей.

— Добре.

Крістоф думав, що може мене налякати, але в цій роботі дійсно немає нічого важкого. До того ж, я не з лякливих дівчаток.

Він ще декілька секунд дивиться на мене, після чого йде. Я стою, роздивляючись хол. Справа від мене стоїть рояль, до якого мої пальці дуже хочуть доторкнутись, але я стримую себе і згадую жахливі події річної давності.

— Доню, можливо, не потрібно цього робити? — перепитує моя матір.

— Ні! — кричу я, задихаючись від сліз. — Я ніколи більше не заграю на ньому. Продайте його, до біса!

— Амелія, припини. Ти ж так любила на ньому грати... — каже батько.

— Я більше не буду! Залиште мене!

Йду до кімнати і гучно закриваю двері. Торкаюсь спиною дверей, після чого з'їжджаю вниз, ховаючи обличчя в своїх колінах.

Це я у всьому винна.

Якби не моя любов до музики, то Христя б зараз була поруч.

— Агов!

З роздумів мене виводить чоловік, який стоїть навпроти мене. У нього було темно-коричневе волосся, зовсім як у мене, стрижка «Британка», неголена декілька днів борідка, світло-карі очі та пухлі темно рожеві губи. Йому було не більше тридцяти. Одягнутий був в білу сорочку та чорні брюки, а чорний піджак він тримав у руці, якою тримав свою чорну валізу. Також, у нього були чорні сонячні окуляри на обличчі.

— Так, пробачте... Вітаю Вас у...

— Просто дай мені ключі від мого номеру. Не витрачай мій час дарма, — відповідає чоловік.

Дуже нагло з його боку. Хмурюсь, тому що я вперше його бачу і навіть не знаю про що він говорить.

— Пробачте, але Ви по-хамськи відноситесь до мене. Я не знаю, який у Вас номер. Мені потрібен Ваш паспорт, щоб поглянути.

Хлопець трішки опускає вниз голову, щоб розгледіти мене не знімаючи своїх окулярів і посміхається.

— Ти новенька, так?

— Якщо і так то що? Хто Вам дав право розмовляти так зі мною? Ви зовсім мене не знаєте, а вже так погано ставитесь.

— Зарубай собі на носі, новенька: ти тут надовго не затримаєшся, якщо і далі будеш так зі мною розмовляти.

— Пане Філц, доброго дня! — його перериває Крістоф, який одразу ж кладе руки мені на плечі і відводить в бік. — Пробачте. Амелія ще тільки вчиться, — каже він і клацає мишкою. — Ось ключ від вашого номеру. Гарного Вам відпочинку.

Чоловік бере ключ-карту і дивиться на мене востаннє, після чого хапає свою валізу і йде до ліфту. Щойно дверцята закриваються, усмішка на обличчі Крістофа зникає, і він повертається до мене, розширивши свої очі.

— Ти здуріла?

— А що я не так зробила? Він нахабно до мене відносився, от я йому й відповіла.

— Амеліє... — Крістоф доторкнувся долонею до свого обличчя і стомлено протер пальцями очі, зітхаючи. — Це був власник готелю — Даніель Філц.

Тепер мої очі розширились. Чорт! Я хамила власникові готелю в перший робочий день?! Якою ж дурепою потрібно бути, щоб таке зробити?

— Я не знала, — тихо відповіла я. — Але знаєш, я не шкодую про це. Він перебив мене. До речі, доволі грубо.

— Повір, йому байдуже, хто перший почав. В його думках винна ти і він може тебе запросто звільнити.