Ема Ноель - Моя зухвала, Ема Ноель

Глава 4

— Дякую, — шепочу.

Руслан притискає мене до себе, погладжуючи чутливу шкіру уздовж хребта. Втикаюся обличчям між його шиєю і плечем, вдихаючи запаморочливий запах. Він такий… чоловічий. Такий сильний. Справжній. Обволікає мене й занурює в рожеві мрії.

— Дійсно злякалася. Кіті, маленька, усе добре. Усе позаду.

Боже, я готова щодня переживати подібні ситуації, аби він був таким ніжним.

— Мені було так страшно. Я думала… Вони хотіли… — вичавлюю слова крізь сльози.

— Ну все, тшш, — нахиляється до мого волосся. Здається, я відчуваю легкий поцілунок.

Я не хочу, щоб мій перший раз став ось таким, яким міг би, якби Руслан мене не знайшов. Я хочу, щоби він став моїм першим і єдиним.

— Руслане, — відхиляюся від нього й дивлюся в обличчя чоловіка. Думаю, чи варто йому зараз сказати, чи…

Ні. На жаль. Цей погляд… Я для нього дівчинка, яка тільки створює проблеми.

— А ти спав коли-небудь із незайманою? — питаю. Несподівано навіть для самої себе.

Чоловік кашляє, похлинувшись повітрям. Або моїми словами. Поки він не вигадав нічого зайвого, пояснюю:

— Ці тварюки хотіли мене викрасти і продати. Говорили про якийсь чорний ринок, що там неповнолітні коштують удвічі дорожче. І ще хотіли переконатися, що я незаймана, — це я вже домислюю, щоби підштовхнути Руслана до правильної думки. — Чому в чоловіків щодо невинності такий пунктик? Я ось від неї із задоволенням би позбулася. Але… я не хочу з аби ким. Я хочу, щоби це був дорослий, досвідчений чоловік. Щоби він був ніжним і надійним. Захищав мене, піклувався, — мрійливо вимовляю…

Здається, прозоріше натяку бути не може. Коли ж він зрозуміє?

Руслан, схоже, навіть дихати перестав. Руки напружено застигли. Дивиться кудись крізь мене. Ну а я, щоби поставити останню крапку, обіймаю його знову й неконтрольованим поривом притискаюся до його шиї губами.

— Кіті, — з гарчанням вимовляє, хоча не розумію, як у нього виходить гарчати моє ім’я? — ти мариш. Це все через стрес. Це мине, — м’яко відриває мене від себе.

Ну блін. Знову.

Роздратовано злажу з його колін, сідаю з протилежного боку, відвертаюсь до вікна і складаю руки на грудях.

Нахабний, пихатий, старий пеньок! Хоча, не такий вже й старий, але поводиться, наче йому років сто!

— Ти — безсердечна колода, — кидаю ображено.

— А ти — маленьке нестерпне дівчисько. Неслухняне, примхливе й зухвале! — гарчить у відповідь. А потім раптом обіймає мене й тягне до себе. — Скільки ти мені будеш нерви псувати, га? — запитує втомлено.

«Поки не зрозумієш», хочеться відповісти.

Але я мовчу, радіючи раптовій дещиці такої бажаної уваги.

Ми перетинаємо великі ковані ворота й під’їжджаємо до його розкішного особняка. Руслан виходить з автомобіля й подає мені руку. Але його увага зосереджена десь далеко, явно не на мені. Про що він думає?

Мені так не хочеться відпускати його руку, але його велика долоня вислизає з моїх пальців. Чоловік пропускає мене вперед. Відкриває двері, пропускаючи мене в будинок. Незважаючи на всю цю ввічливість, він більше не помічає мене. Я знову для нього зникла.

Я відразу ж піднімаюся на другий поверх до своєї кімнати. У чому одягнена, так і падаю на ліжко. Ховаю обличчя в подушці й тихо вию. Ну чому я для нього порожнє місце? Він звертає на мене увагу, тільки коли я тікаю і створюю йому проблеми. А так — не бачить. Немов я порожнє місце, а не майже доросла жінка.

Так і засинаю в одязі.

Прокидаюся, почувши кроки біля дверей своєї кімнати. Кроки зупиняються. Тихий, але впевнений стук. Так стукати може тільки Руслан.

Відкриваю одне око й дивлюся у вікно. Уже ранок. А може навіть і день.

— Заходь, — буркаю в подушку. Лінь вставати й навіть повертатися.

Двері відчиняються. Кроків не чути. Значить, стоїть на порозі.

— Кіті, — вловлюю роздратовані нотки в його голосі, — чому ти не помилася й не переодяглася?

Це все, що його цікавить? Не як я себе почуваю. Ні чи потрібна мені допомога або підтримка. А чому я не переодяглася? Чурбак. Сухий бездушний пеньок.

— Не хочу, — огризаюся у відповідь.

— Кіті, — він робить крок всередину й зачиняє двері, — я розумію, що… ти пережила стрес, злякалася. Але ж ти сама втекла, сама спровокувала цю ситуацію. Хіба я тебе чимось образив? Я намагаюся, як можу, але я не знаю, як поводитися з… підлітками…

Так ось хто я для нього? Підліток?!

— Я не підліток! — перебиваю його, гаркаючи тоненьким голосом у його бік. — Мені за тиждень буде вісімнадцять!

Важке зітхання. Киплячий вулкан. У небесно-блакитних очах чоловіка спалахують блискавки.

— Саме так, — цідить крізь зуби, — що тобі майже вісімнадцять, а ти поводишся як дитина. Час вчитися бути дорослою, самостійною, самодостатньою, відповідати, зрештою, за свої вчинки…

— Знаєш що! — підскакую й сідаю на ліжку, — я і є самостійна! І до знайомства з тобою якось давала раду своїм проблемам. Чи ти гадаєш у Назара був час зі мною няньчитися? Я виросла на вулиці. І туди ж і повернуся за тиждень, щоби не створювати тобі проблеми! — бачу, як роздуваються крила його носа. Чую, як скриплять зуби. — Залишилося потерпіти всього лише тиждень, — кидаю наостанок і йду до виходу з кімнати.

Тільки щоби вийти, мені потрібно прийти повз Руслана в проході.

Він мовчить. Але й не відходить вбік, не пропускає мене. У коридорі чути кроки. Повз нас проходить хатня робітниця.

— Валентино, будь ласка, допоможи Кіті привести себе в належний вигляд, — каже Руслан наказовим тоном, обертаючись до жінки.

Я кидаю на неї злісний погляд. Цього достатньо, щоби Валя здригнулася. О так, вона знає, якою нестерпною я можу бути. Тому…

— Боже вбережи, — хреститися жінка, — хоч звільніть, але я до цієї чортиці ні на крок не підійду, — і швидко йде геть.

Руслан повільно обертається до мене. Погляд блакитних очей стає чорнішим за грозову хмару. Руки опущені вздовж тіла. Долоні стиснуті в кулаки. М’язи грають під сорочкою. Який же він гарний, навіть коли злиться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍