Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

на якому ростуть овочі для повсякденного споживання, гербураліус, де ростуть лікарські рослини, сад троянд і бібліотека.

Цього ранку я зустрів садівника брата Клемента, худорлявого чоловіка зі світлою шкірою і блакитними очима кольору такого змитого, що вони здавалися майже білими. Він був зайнятий тим, що зрізав трави і потім швидко клав їх маленькими пучечками у плетений кошик. За ним слідував кіт, відстаючи на кілька кроків.

Брат Клемент привітався зі мною кивком голови, не зупиняючи роботи, а я далі роздивлявся сад. Цей горóд посеред неба, посеред моря нагадав мені ту казку, яку розказала Анна, про древній Вавилон, місто підвісних садів, у яких росли помідори і квіти, що розкривалися лишень за повні.

Про брата Клемента кажуть, що він трохи несповна розуму. У Богові він любить акт творіння і найсумирніших із творінь його — рослини. Його молитви називаються молодило, звіробій, квасоля. Можливо він і співає фальшиво, та саджає справно. Дерев’яні ящики з городиною рівненько вишикувалися в ряд, в кожному два-три види, які добре співіснують разом. Здається, він може визначити рослини на дотик, якщо не виключно за смаком або запахом. Роберт каже, що він інстинктивно знає, де посіяти насіння, яке йому дають ченці чи приносять у дар подорожні й прочани, і точно знає, яке потребує для росту багато води, а яке полюбляє сонце. Здається, що всяка церемонія для нього — маленьке випробування; він повертає обличчя до дверей, поки звучать священні слова, потихеньку вичищає землю з-під своїх нігтів. І щойно лунає «Ідіть з миром», він першим зривається на ноги і поспішає до своїх насінин і стручечків.

 

Спираючись ліктями на бійницю, на нижчих рівнях я помічаю монахів. Змушені жити серед старих каменів, вони стали схожими на них; у більшості висушені руки, сіра шкіра і холодні очі. Впродовж століть в абатстві знаходила прихисток одна з найзначущіших бібліотек континенту і скрипторій, в якому робили переклади з грецької й арабської, однак сьогодні вона не інакше як тінь самої себе. Саме Роберт і зауважив цю сумну дійсність. Знання згубилося, любов до праці, до книжок — рух у зворотному напрямку: спочатку перестали любити книжки, потім уже й робота нікого насправді не цікавила, і знання зникло. Копіїсти виконували роботу швидко, неточно і грубо, як виконують безрадісні завдання. Книжки перестали бути скарбом.

Коли дивитися так згори, то всі монахи схожі у своїх коричневих рясах, з німбом тонзури на маківці. Вони маленькі і взаємозамінні. Чи Господь теж так бачить людей? Бог або птаха? І якщо мені вдається їх розрізняти, то лише за тінями біля ніг, за рухами яких я можу слідкувати, тимчасом як рухи чоловіків від мене втікають. Цікава заміна. Ця тінь, до якої кожен прив’язаний, як пес до свого господаря, видається мені раптом якимось згубним пророцтвом. То смерть там, пригорнулася до наших ніг під полуденним сонцем і терпеливо чекає, коли ми теж з’єднаємося з землею.

Люди можуть воювати, йти на прощу, орати землю чи зводити собори, та кожен їхній жест повторює мовчазний близнюк. Ні ченці, ні солдати, ні принци, ані прокажені і гадки не мають, що весь цей час виконують танець із власною смертю.

 

* * *

Я попросив дозволу відвідати склеп, куди й відвів мене брат Максиміліан. Опісля спуску численними сходовими маршами, причому останні були витесані власне у скелі, потрібно було штовхнути важку стулку дверей, яка зачинилася за нами, наче закрила вхід до могили. У зануреній у темряву залі пахло вогкістю, мохом і пліснявою. Не було ніякого іншого світла, окрім пломінців наших свічок, що тремтіли на протязі, який узявся не знати звідки, і окреслювали кружала жовтого світла на пальцях і обличчях, а коли досягали стін, то золото, мідь, бронза потроху темнішали — аж поки не ставали кольору чорного шовку.

На кам’яних плитах лежали десятки ретельно укладених черепів, наче ріпа в погребі на зиму. Плечові, гомілкові й стегнові кістки лежали купами внизу. Коли розглядав їх, мав відчуття водночас дивне і звичне, як тоді, коли занурюєш свій погляд в очі кота. Та не можна навідати мертвих, щоб потім — після повернення до живих — не сплатити за це. Тепер я вже не можу дивитися на старця і не помічати кістки під шкірою, очниці й дірку носа.

Святі реліквії зберігають в іншому місці. А в цих кістяках немає нічого надзвичайного. Усі вони належали чоловікам, тому що селяни і селянки поховані трохи нижче, на малесенькому кладовищі. Розглядаючи найближчі черепи, я все ж помітив кілька, які були набагато меншими. Послушники спали тим же сном, що й усі інші.

 

* * *

Опісля мого прибуття, перші дні я лежав, піднімався лише двічі на день, щоб поїсти і полегшити потреби, роб­лячи те й інше однаково байдуже. Через тиждень до мене навідався Роберт. Мабуть це було пізнього ранку. Полудень ще не пробили.

Він мовив до мене отим тільки йому притаманним спокійним і беззаперечним тоном:

— Я хочу, щоб ти відвідав службу.

— Чому?

Я хотів сказати: «З чого б це?».

— Тому що добре, коли дні підкоряються ритму святих годин, навіть для тих, хто не присягав присвятити себе Господу.

А оскільки я не відповідав, він продовжив, і в його голосі заледве, та все ж чулося знущання:

— А ще тому, що я боюся, що скоро тебе просто не вдасться підняти з твоїх пелюшок, а в мене немає жодного бажання носити тебе як дитину.

Ці ченці вшановують Бога сім разів на день, і один із цих разів — уже глупої ночі. Роберт наполіг, щоб я був присутнім на щонайменше двох службах, з того часу я виконую цей обов’язок.

У ці місяці