Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

меси правилися в старій підземній церкві. Після того, як завалилися хори абатської церкви, — вже тридцять років минуло, — ченці просто заклали арку і звели стіну між трансептом і хорами, щоб можна було і далі правити месу. Знадобилися місяці, щоб розібрати завал і прибрати уламки, оцінити збитки, укріпити структуру, щоб уникнути нових руйнувань; роки на те, щоб підготувати плани і зібрати необхідні для виконання робіт кошти, вибрати майстра. Увесь цей час хори було накрито дерев’яними дошками, з них вийшов тимчасовий дах, та все ж вони потерпали від примх природи. Та й сьогодні дощі — не такий уже й виняток. Птахи звили там гнізда, а ще, без сумніву, між балками і підпорками завелися різні шкідники. Під хорами обладнали залу, в якій здіймаються великі стовпи, що мають підтримувати ще вищу і ще величнішу конструкцію, якщо вірити Роберту. Самі роботи з відновлення почалися майже одразу, і монахи перенесли свої служби під землю доти, доки успішно не завершаться найбільші з них. Зараз на будівництві зайнято близько двадцяти робітників зранку до вечора, але у решті абатства їхньої присутності не видає ніщо. Більшість із них замешкують у селищі, деякі — вже роками. Коли я запитав Роберта, коли буде завершено нову церкву, він відповів з таким виглядом, наче він сам аж ніяк не сприймає власні слова серйозно:

— Ніколи.

Нині серед каменів підземної Нотр-Дам-су-терр залишається не більше п’ятнадцяти ченців поміж масивних колон у центрі великої зали, здатної вмістити вп’ятеро більше. Їхні монотонні тремтячі голоси підносяться серед стін. Можна сказати, вони розуміють, що вже й самі готові зникнути і повернути каменю його самотність. Та все ж у їхньому співі є болюча краса, — а може, це я не здатен чути нічого про красу, щоб одразу не страждати.

 

Сьогодні посеред вранішньої служби сірий кіт легким кроком перетнув неф. Я аж підскочив, коли побачив його. Брат Максиміліан, який сидів поряд, відчув мій порух. Він повернув голову і, помітивши тварину, перехрестився, кривлячись.

— Звір брата Клемента, — прошепотів він до мене.

Це було вперше, коли він сказав мені хоч щось. Не знаю чому, та серед усіх мовчазних ченців я визначив його як німого. Проте, я ж мав чути, як він співає, але тоді всі голоси змішуються, щоб сформувати один-єдиний, множинний і невиразний. Кіт, наче здивований його словами, повернув до нас свою невеличку голівку і сів. Монах зробив жест, щоб прогнати його, та тварина його зігнорувала.

— Звідки він узявся? — спитав я.

Брат Максиміліан стенув плечима, перш ніж відповісти зневажливим шепотом:

— І гадки не маю. Можливо, полював на якогось шкідника.

Я усміхнувся і уточнив:

— Та не кіт, брате Клементе. Звідки він узявся?

Брат Максиміліан засопів.

— Ніхто не знає. Одного ранку він з’явився з цим противним звіром, попросив узяти його світським братом і майже рік чистив стайні і годував курей. Виконував усі ці обов’язки без жодного слова... А потім випадково відкрилося, що він уміє читати і писати, а ще спілкуватися латиною з такою легкістю, наче вивчив її ще з пелюшок. Як на мене, то за такою скритністю немає нічого доброго. Чому письменному охота проводити свої дні, доглядаючи коней або вирощуючи салат?

Він зупинився, щоб упевнитися, що я тієї ж думки, що й він, і ніхто не дивиться на нас із осудом, потім тихо продовжив:

— Зрештою, в абатстві достатньо обслуги, яка вміє працювати, і мало писемних монахів, його підвищили, не поцікавившись його думкою. Скидається, наче щодо більшості питань її в нього й немає, але треба сказати, що відтоді, як йому довірили горóд, наше харчування все ж поліпшилося.

Це останнє визнання, здається, коштувало йому значних зусиль. Він знову намагався прогнати кота, цього разу свис­том, на який обернулося чотири голови. Він похнюпив носа, тимчасом як тварина повільно підвелася, відкидаючи тінь тигра на стіну.

 

* * *

Дехто з монахів, перш за все молодших, тоненькі, як очеретинки, та є кілька круглих, як барила, і як таке можливе, якщо зважати на той більше ніж скромний режим харчування, якому вони підпорядковані, залишається загадкою.

Опівдні у нас окраєць хліба, його треба занурювати в кухоль з вином, яблуко, шматок сиру або жменя бобів. На вечірню трапезу в нас знову рагу з квасолі з овочами, вино, часто розбавлене водою, залишки хліба. При цьому в декого плоть така жирна і м’яка, як у жінок, яких годують зацукрованими фруктами. Можливо, це провина не їжі, яку вони ковтають без жодного задоволення, а житія святих, яке вони споживають разом зі стравами: ложка сочевиці — благе діяння, ковток вина — псалом. Їхнє пузо роздуте словами настанов, вони катовані на випасі харчування.

Оповідь про найправедніші діяння змішується з чавканням від жування і частково притлумленим зригуванням. Безсумнівно, так і було задумано, годувати душу в той же час, що й тіло, та я не можу позбутися думки, що іншою метою було нагадати ченцям, що вони лишень прості смертні; і в жодному разі не ті святі, яким вони співають хвалу, а тільки чоловіки з кісток і м’яса, смиренні поїдальники квасолі і відрощувачі животів.

Під час нашої подорожі мені й на думку не спадало спитати про місце, яке належить Роберту на Горі, не переймався я цим і в перші тижні, проведені як в тумані, який тільки-но почав розсіюватися. У ті нечасті рази, коли я навідувався до рефекторії, він іноді їв за довгим столом, за яким сиділа більшість братів, а іноді був у компанії кількох інших за меншим столом, встановленим на невеликому підвищенні. Зазвичай монахи засвідчували йому свою повагу і шанобливе ставлення, і я вважав, що роблять вони так через його ерудицію і природний авторитет. Він завжди був таким, навіть коли ми