Жорж Сіменон - Замах на бродягу

Комісар допитливо глянув на неї.

— А ти часом не знаєш, куди поділася…

Вона не дала йому договорити і, відійшовши на кілька кроків, дістала з-за великого каменя літрову пляшку, в якій ще було трохи фіолетового вина.

— Ти пила його?

— Еге… А це я залишила на обід. Поки він повернеться, воно все одно скисло б…

— Коли ти взяла пляшку?

— Вночі, після того, як від'їхала швидка допомога…

— Ти більш нічого не займала?

Вона враз спохмурніла і сплюнула на землю.

— Я не злодійка.

Комісар вірив їй. Він знав, що бродяги ніколи не крадуть одне в одного та й взагалі рідко крадуть і не стільки тому, що бояться бути впійманими, як через цілковиту байдужість до всього на світі.

Крізь одне із відчинених вікон у будинку на тім березі було видно, як розчісується перед дзеркалом чорнява жінка.

— Ти знаєш, де він купував вино?

— Я інколи бачила, як він виходив із кафе на вулиці Аве-Марія. Це тут поряд, на розі вулиці Жарден…

— А в яких стосунках з іншими був цей Професор?

Стара на мить замислилася, щоб догодити комісарові й відповісти точніше…

— Важко сказати… Він був як усі.

— Він ніколи не розповідав про себе?

— У нас про себе ніхто не розповідає… Хіба що коли по-справжньому напідпитку…

— А він ніколи не бував напідпитку?

— По-справжньому ні…

З-під купи старих газет, якими, мабуть, укривався бродяга, Мегре раптом дістав дитячу іграшку — дерев'яного фарбованого коника з одламаною ногою. Це не здивувало ні його, ні Гладуху Леа.

Пружним безшумним кроком з набережної до порту пускався якийсь молодик у м'яких пантофлях на повстяній підошві. В кожній руці він тримав по плетеній корзині і продуктами. Здалеку можна було розгледіти дві великі хлібини та зелене листя цибулі.

Це, безперечно, був брат Йєфа ван Хутте — молодший за нього, з трохи м'якшими рисами обличчя. На ньому були сині прості штани та смугаста шерстяна сорочка. Піднявшись на палубу, він перемовився кількома словам з братом, потім глянув у бік комісара.

— Нічого тут не чіпай, — промовив Мегре. — Можливо ти ще будеш мені потрібна. Коли дізнаєшся про щось цікаве, зайди до мене…

— До вас? — зчудовано перепитала стара. — Та хіба такі, як я, ходять до вашого управління? — Потім, сміючись, показала на пляшку. — Дозвольте порішити?

Він мовчки кивнув і пішов назустріч Ляпуентові, ще саме спускався до порту в супроводі поліцая. Мегре наказав йому стерегти пожитки Професора, аж поки не прибуде експерт із карного розшуку.

Потім разом з Ляпуентом попрямував до «Зварте Зваан».

— Це ви Хуберт ван Хутте?

Він був стриманіший чи, можливо, обережніший за брата і лише обмежився кивком голови.

— Отже, минулого вечора ви ходили на танці?

— А що в цьому лихого?

Акцент у нього був не такий помітний. Розмовляючи з ним, поліцаям, що стояли на березі, доводилося задирати голову.

— І де ви танцювали?

— Біля площі Бастілії… Там така вузенька вуличка, на ній з півдюжини кафе… Я був «У Леона».

— Ви бували там раніше?

— Кілька разів.

— Отже, ви не знаєте, що тут сталося вночі?

— Брат мені розповідав…

З лискучої мідяної труби на палубі йшов дим. Жінка з дитиною були в каюті, звідки аж до берега долинав знайомий уже запах кухні.

— Коли нам дозволять відчалити?

— Не раніше, як після обіду… Спочатку треба, щоб ваш брат підписав протокол…

У Хуберта ван Хутте, також дуже охайного, ретельне зачесаного, була незвичайно рожева шкіра і майже біле волосся.

Трохи згодом, перейшовши набережну Селестен, Мегре й Ляпуент побачили на розі вулиць Аве-Марія та Жарден вивіску «Маленький Турін». Хазяїн у жилеті стояв на порозі. Всередині нікого не було.

— До вас можна?

Він здивовано витріщив на них жваві чорні очі. Хто б міг гадати, що до нього раптом завітають такі пани?

Кафе було маленьке — всього три столики. Яскраво-зелені стіни. В кутку над стойкою зі стелі звисали низки сосисок, болонських ковбасок та дивовижні жовті сири, схожі на повні бурдюки з вином.

— Що бажають синьйори?

— Вина…

— К'янті?

На полиці стояло кілька обплетених соломою пузатих пляшок, але хазяїн дістав з-під прилавка нову непочату пляшку і наповнив дві склянки, весь час з цікавістю зиркаючи на незвичайних гостей.

— Ви знаєте бродягу на прізвисько Професор?

— Як він там? Сподіваюся, не вмер?

На відміну від спокійного врівноваженого фламандця хазяїн кафе вражав своєю рухливістю та експресивністю.

— Отже, вам уже відомо? — запитав комісар.

— Я знаю, що минулої ночі з ним щось сталося. Після фламандської вимови — італійська.

— А звідки ви знаєте?

— Від одного бродяги…

— Що саме він вам сказав?

— Що вночі біля мосту Марі була якась метушня і що Професора одвезли до лікарні.

— І це все?

— Ну, і те, що з води його витягли якісь річники…

— Це у вас Професор купував вино?

— Еге ж, і частенько…

— Він багато пив?

— Літрів зо два на день… Звичайно, коли в нього були гроші.

— А як він їх заробляв?

— Як і всі бродяги — підсобляв на Центральному ринку. Інколи ходив по вулицях з рекламними щитами… Йому я охоче давав набір…

.. — Чому?

— Він був не такий, як звичайні бродяги… Він урятував мою жінку.