Ігор Михайлович Бондаренко - Жовте коло

від'їздом необхідно було закінчити невідкладні справи.

Пролунав м'який сигнал — і над дверима спалахнуло світле табло. Клінген відклав папери, натис на кнопку, що знаходилась у столі, — двері розчинилися. Дрібненькими кроками, наскільки дозволяла вузька чорна спідниця, до столу підійшла секретарка:

— Пане директор, до вас журналіст із Гамбурга — Мірбах.

— Хіба ви не сказали йому, що я зайнятий?

— Звичайно, сказала, але він дізнався, що завтра ви від'їжджаєте, і просить прийняти його.

Клаус ввімкнув телевізор. На екрані з'явилось зображення: в приймальні в кріслі біля низенького газетного столика сидів літній чоловік в гарно пошитому костюмі (шиє, напевне, в Штірера). Клінген вимкнув телевізор.

— Ну, що ж, запрошуйте його, Маргарет.

Була спека, і Клаус потягся до сифона.

Саме в цю хвилину Мірбах увійшов до кабінету. Він тримався статечно і невимушено, і, хоча трохи і накульгував, його хода виказувала в ньому людину, яка багато років крокувала в строю.

— Радий познайомитись із вами, пане Мірбах! — Клаус запропонував гостю місце навпроти і запитав: — Чим можу прислужитися?

— Я прийшов дізнатися про долю свого рукопису.

— Ви не отримали мого листа?

— Ні.

— Я дуже шкодую. Лист вам надіслано ще десятого. До Гамбурга…

— Але раз я вже тут, сподіваюсь, ви не відмовите сказати мені своє рішення.

— Я не можу видати вашої книги.

— Вона вам не сподобалась? — поцікавився Мірбах.

— Це не те, що мені зараз треба…

— Свого часу я читав ваші нариси в «Шпігелі»[4] і був про вас кращої думки, пане Клінген…

— Гадаю, що продовжувати цю розмову немає потреби, — стримано відповів Клаус.

Коли Мірбах вийшов, Клінген переглянув денну пошту, рахунки, надіслані друкарнею, але думки його весь час верталися до розмови з Мірбахом. Настрій був зіпсований…

Нарешті найневідкладніші справи зроблено… Клаус глянув на годинник. До зустрічі з Зейдліцом лишалося ще чимало часу. Можна встигнути промчатися вздовж Рейну — це завжди було чудовою розрядкою.

Клінген натиснув на кнопку дзвінка і сказав Еллінг:

— Я йду, Маргарет. Зачиніть видавництво.

«Мерседес» стояв біля під'їзду. Клінген забрався в кабіну і рвучко рушив з місця. Двісті кінських сил несамовито помчали його вузькою, схожою на тунель, вулицею.

— Незабаром усе це закінчиться, — сказав він голосно, але далі продовжував подумки: «Місяців через два я буду далеко звідси… Сидітиму де-небудь на березі річки з вудочкою, просто сидітиму і дивитимуся на поплавок…»

Коли води Рейну ще не були отруєні, Клінген щонеділі просиджував на березі. Але зараз він уявляв собі зовсім іншу річку — широку і тиху, з зеленастою водою, пологими берегами, порослими чагарником.

Поганий настрій не залишав його. Клаус розвернув машину і наддав швидкості. Цей спосіб спекатися невідступних думок мав би нарешті подіяти — гнати, гнати якомога швидше, і тоді твої руки, мозок, серце будуть захоплені одним — дорогою.

* * *

Цей столик у кам'яній ніші «Монастирської корчми» був призначений хіба що для закоханих. Тут було тихо і затишно, не заважали навіть голоси інших відвідувачів, тільки музика невеличкого національного оркестру ледь долинала сюди.

— А таки непоганий куточок, — зауважив Клаус.

— І господар своя людина. Що ти будеш пити?

— Рислінг.

— Незмінний рислінг…

— З віком смаки усталюються.

— Отже, після Лондона — Париж, Рим, Відень? — поцікавився Зейдліц.

— Так, мої плани не змінилися.

— У тебе сьогодні був Мірбах? — несподівано запитав Зейдліц.

— Звідки ти знаєш? Я втратив довіру, за мною стежать?

— Та, — невдоволено скривився Зейдліц і зняв пенсне. — Стежать не за тобою. Мене, як ти сам розумієш, цікавить Мірбах… Про що ви розмовляли? — Зейдліц протер пенсне і знову посадив його на місце.

— Він запропонував мені свою книжку про Грюнзее.

— Ти читав її?

— Так.

— Це те, що він друкував у «Штерні»?

— Приблизно те. Але там була приписка.

— Яка?

— «Продовження буде».

— Це хвилює мене і підганяє…

— Що ти маєш на увазі?

— З того часу, як цей самоучка Кеслер винайшов глибоководний акваланг, «підводний сейф» Грюнзее став ненадійний. Я попросив би тебе виконати одне доручення «Спілки колишніх офіцерів».

— Але ж я не член спілки.

— Це не має значення. Тебе особисто знає вся керівна трійка, а твоя остання поїздка до Іспанії отримала в них дуже високу оцінку. Хіба я не казав тобі про це?

— Що я маю зробити цього разу?

— Мені треба, щоб ти привіз документи, які зберігаються в Грюнзее.

— Але я ніколи не одягав акваланга.

— В цьому не буде потреби. Ти одержиш документи з рук в руки.

— А чому ти зупинив свій вибір на мені, якщо не секрет?

— Ти знаєш, що в мене немає від тебе секретів. Моїх людей із спілки добре знають і поліція, і журналісти. А тут потрібна людина… як би тобі пояснити… Ну, як-от ти: безпартійний, поважний, з гарною репутацією і, звичайно ж, людина, яка користується моїм повним довір'ям.

— По-твоєму, я відповідаю всім цим вимогам?

— Безперечно. І те, що в тебе був Мірбах і запропонував свою книжку, ще раз переконує мене в цьому: вони не підозрюють тебе, а це дуже важливо.

— Ну, гаразд, — сказав Клінген. — А яка міра риску і в ім'я чого я мушу ризикувати? Адже це — таки справді важко!

— Йдеться про «консерви»