Ігор Михайлович Бондаренко - Жовте коло

Максиміліан розстебнув комір сорочки і приліг на тахту. За звичкою він узяв свіжі газети, пробіг очима заголовки. «Багатообіцяючий старт у Пекіні…» Торгове представництво федеральної палати в Пекіні функціонує вже офіційно. До столиці Китайської Народної Республіки вилетіла делегація на чолі з референтом палати, директором Емілем Райких…

Переглянувши «Ді прессе», Фак узяв «Вінер цайтунг». Його кореспонденти повідомляли, що вчора закінчились спектаклі «Комеді франсез». Новий відчутний напад вчинили партизани Південного В'єтнаму на аеродром Б'єн Хоа… Все було звичайним у цьому світі, нічого особливого не сталося: торгували, грали, воювали… Фак дотягнувся до пляшки, налив ще вина. Вино було приємним на смак і трішечки гірчило в роті. Максиміліан вицідив чверть склянки і взявся за рукопис Мірбаха. Перший розділ називався: «Чи маємо ми право забути?»

«Процес над убивцями із Освенціма тривав так довго, — писав Мірбах, — що він утратив свою політичну гостроту. До нього звикли, більше того, про нього забули. Половина жителів Франкфурта, яких мені довелось опитати, не знала імен головних підсудних. Поліцейський, якого я запитав про Клера, Мулку і Богера, порадив мені звернутися в довідкове бюро. Одна продавщиця висловила припущення, що Мулка і Клер — політичні діячі, молодий робітник відповів, що Богер — спортсмен-лижник, елегантно одягнута дама сказала, що Богер — письменник… Хто ж такий Богер насправді?

«Моя сердечно люба Маріанночко! Дорогі мої дівчатка! Цими рядками я хочу закінчити сьогоднішній чудовий день бабиного літа. Хочеться, щоб і для вас цей день минув так спокійно і гармонійно, як і для мене, — в тихій самоті, з милими думками про моїх дорогих жінок».

Це рядки, написані Вільгельмом Богером до своїх близьких, — «сатаною», «тигром», «освенцімським дияволом», як називали його ув'язнені.

На процесі вже встановлено, що власноручно він убив сотні людей. Двадцятидворічну словачку Ліллі Тофлер застрелив тільки за те, що вона написала ув'язненому чехові любовну записку, яка потрапила до рук есесівця. Польську сім'ю з трьома дітьми Богер перестріляв прямо на пероні: спочатку дітей, потім батьків. Шістдесятирічного польського ксьондза, що працював на табірній кухні, Богер схопив за волосся, занурив у казан з водою і тримав доти, поки той не захлинувся…» Фак відклав рукопис.

Про це вже немало писалось. Яке видавництво може зацікавити такий матеріал? Мірбах лишався Мірбахом. Його донкіхотські забаганки зробити світ хоч трошки кращим можна було б пробачити в тридцять років, але ж Мірбаху вже далеко за сорок. Фак знав, що перед війною він три роки відсидів у Дахау і не може забути цих трьох років. Але чи так стоїть справа з іншими людьми, особливо з тими, що не були в концтаборах?..

Пора було їхати в редакцію. До цього часу шеф уже з'являвся там. Але в редакції Елізабет сказала, що шефа не буде, він захворів. «Не варто було їхати сюди, досить було передзвонити», — подумав Фак і запитав:

— Які новини, Бет?

— Ніяких. Є відбитки статті. Можете подивитись.

Елізабет, як відчувалось, не мала схильності до розмови. Вона взагалі була не балакучою, а вже щодо ласкавих слів, то їх можна було почути, лише даруючи їй квіти. Елізабет дуже любила квіти. Чоловіки в редакції лихословили, казали, що їй, бідолашній, ніхто ніколи замолоду не дарував квітів, тому вона так радіє, коли отримує їх тепер.

Елізабет була стара діва, суха і неприваблива. «Ця мегера розжене всіх наших авторів», — казали журналісти, коли вона заходила до редакції. Тоді ж позаочі її почали називати Бет[3], але поступово це прізвисько стало легальним, і легалізував його сам шеф, назвавши її якось Бет. Він випадково сказав, не подумавши. Вона спочатку образилась, але потім звикла, і тепер уже ніхто її інакше й не називав. Елізабет виявилась акуратною, старанною працівницею і швидко стала незамінною в редакції. Чи то якась довідка, чи ім'я автора, чи адреса приїжджого репортера — все у неї під рукою.

— Бет, я візьму відбитки додому, а завтра поверну.

— Завтра вранці.

— Гаразд. Якщо я буду потрібний, подзвоніть мені, — сказав Фак.

Удома він переглянув статтю, вніс поправки. Потім витяг з футляра друкарську машинку.

В нього давно вже визрів початок оповідання, і час було перевести образи на папір.

«Був початок березня, вечір, десь близько сьомої. Сутінки тільки опускались і стали світло-синіми, прозорими, якими вони можуть бути лише в цю пору ранньої весни, — вистукував Максиміліан на машинці. — Бергман сидів на садовій лавочці в безлюдній алеї парку. Йому подобалось це місце. Сюди майже не долітав гамір з вулиці, і людей було завжди так мало, що вони йому зовсім не заважали. Якби йому сказали, що якраз отут він зустріне людину і ця зустріч переверне все це тихе попереднє життя, він би нізащо не повірив…»

Факу писалося легко. Як це бувало з ним часто, коли він у добрій формі. Він уже ввійшов у роль. В уяві оживали образи, він виразно бачив своїх героїв, чув їхні голоси.

Години за дві цім відчув утому. Власне, не втому, а щось таке, від чого образи втратили чіткість, кудись зникли. Зникло те, що Фак називав елементом фізичної присутності.

Фак підвівся з-за столу. Він ще раз спробував воскресити образи своїх героїв, але марно.

Максиміліан зголоднів. Дістав сир і сардини, нарізав хліба. Понюхав його. Раніше він і не уявляв, що хліб так смачно пахне. Він навчився цьому в Росії: росіяни після горілки завжди нюхали хліб. Тепер Фак нюхав не тільки хліб, а й сигарету, перш ніж запалити, і вино, перш ніж випити. Це приносило йому задоволення. Попоївши, він почав збиратись до «Парамона» — одягнув чорний костюм, галстук…

Клаус Клінген сидів у себе в кабінеті на Гербертштрассе. Була неділя, і в видавництві, крім нього, була лише секретарка Маргарет Еллінг. Клінген наказав відключити всі телефони: ранком він від'їжджав у Лондон, перед