Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Гумор » Інтерв’ю з колоритним дідом 📚 - Українською

Андрій Степанович Крижанівський - Інтерв’ю з колоритним дідом

289
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Інтерв’ю з колоритним дідом" автора Андрій Степанович Крижанівський. Жанр книги: Гумор.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 48
Перейти на сторінку:
кум її чи свояк. Ще — курчата-табака. У них одразу. Пневмометодом. Інкубатори під тиском. То запрошую! І не думай! Тільки горючого в мене ні краплі... Перед получкою... Таку закусь — гріх... Ні, білу не треба... У них район передовий... Ну, півкіло коньяку... Гуляти так гуляти! Шампанії візьми. Тітка молода, співає після шипучки... Отож-бо! За півгодини встигнеш? То ми розігріваємо...

— Високий клас! — зазначив я.— А з закускою як?

— Тут-таки кручу диск. Дзвоню, скажімо, Вільямчику. Гальо! Шекспір? Привіт від лорда Бекона! Прошу без латині, це я — Казимірчик. Слухай нюанс. Щойно Нодар прилетів. Ага... Ми кровні кунаки. На курорті

познайомились... На шампурах поклялися, шашлик зняли — і поклялися... Знаєш, що привіз? Це само собою. Два бурдюки. І чачу! Ну! Сто один градус... Зрозуміло, мандарини, гранати, чурчхелу... А в мене — будеш реготати! — і шкоринки хліба в хаті нема... Перед получкою... На тебе вся надія. Заріже! Ну, позич. Такі напої киснуть! В Івана є? Тягни Івана! Тут на батальйон вистачить. Ковбасу? Незручно. Що ми — старці? Візьміть півгиндичкн. Насмажимо... За півгодини впораєтеся? То я дістаю гранчаки... Кришталеві... Гамарджос!

— Архіталановито! — похвалив я.— За таке і канделябром можна...

— Пам’ять головне. Щоб на заангажованих знову не наскочити. Але ж і знайомих — півміста. Отак і стрічаються в мене: один — з випивкою, другий — із закускою. Сміхи! Але царська вечеря забезпечена!

...У получку здибався з Гексохлоранським. Ой-ой-ой! Фізіономія — у бинтах. На щоках — нашльопки.

— Невже наскочив?

— І не кажи! Зліва били пляшкою, справа — гиндичкою... Склероз підвів. Отакий нюанс.

ЩОСЬ ТРЕБА РОБИТИ

Уперше відчув себе обікраденим.

Відчуття було гостре, як радикуліт.

«Тебе обікрали!» — тьохнуло серце.

«Обі-кра-ли!» — пащекувало гайвороння.

Я приречено опустився на лаву в скверику.

Де портмоне? Ось портмоне. Посвідчення, права, резервний п’ятдесятник однією асигнацією. Ось він, рідненький! Порядок! Більше красти нічого.

«Обікрали, обікрали, обікрали!» — цвірінькали у мозок горобці.

Так... Вимикаю емоції, вмикаю здоровий глузд.

«Такого обікрадеш, аякже! — посміхнувся здоровий глузд.— А втім — аналізуй».

Аналізую. Спочатку — громадське, потім — особисте.

У чині нібито не ошуканий.

«Не ошуканий? — включився здоровий глузд.— Перевищений! Передрав ідею друга і вліз у крісло, яке належало іншому».

Так... У чині справді не ошуканий. Беру день нинішній. Зіпхнули плановий проект.

«З масою недоробок»,— підказав здоровий глузд.

У всіх недоробки. Зіпхнули у строк. Подяки не треба — премія забезпечена.

«Подарував шоферові запальничку»,— нагадав здоровий глузд.

А! Чудова запальничка! Оздоблена перламутром. Подарував! Від серця одірвав...

«Ну, артист! — хихикнув здоровий глузд.— Навзаєм новенький скат перекотився зі службового автоландо на твоє власне, а твій підтоптаний — на службове».

Ну й що? Держава багата. А ми бідні. Хто ж мене обікрав? Може, дружина? Скупердяйка! І взагалі не Мерілін Монро.

«А столична прописка?» — нагадав здоровий глузд.

Було. Мені в зуби — диплом і розподілення у незабутній край босоногого дитинства. А я — шлюбне посвідчення і прописку. Підніс під ніс. Потім тесть підпер номенклатурною сідницею...

«А щодо Мерілін Монро,— телепатнув здоровий глузд,— оформив секретарку з формами».

Ну! Стегна, скажу я вам... Де ж мене обікрали? Дача! Точно — дача! На біса мені здалася та латифундія? Своїх підлеглих не використовував — тільки стіни звели. А на дах запросив шабашників. Обідрали як липку! Хоча...

«Хоча збитки перекрила черепиця, яку тобі списали ніби брак»,— обчислив здоровий глузд.

Справді... Але ж почуваюся ошуканим! Нутрощами чую, що обчистили!

«Не повірю, хіба щось у лісі здохло»,— ущипнув здоровий глузд.

Так... Перевірю ще раз. Носовичок на місці. Десять копійок мідяками. А було п’ятнадцять. Ага! Як машину відпустив, вліз до автобуса. П’ятак кинув до каси. А проїхав дві зупинки. Куди їхав? їхав до пивбару! Точно! Вирішив прийняти кухоль пива у демократичній обстановці. Дружина, сердобольна дурепа, тицьнула вранці рубляку. Де рубляка? Носовичок осьдечки... Десять копійок мідяками... А рубляки нема. Нема рубляки! Витяглії в автобусі! Притисли до каси і витягли! Рубляку витягли! Розплодили, розумієте, кишенькових активістів! Пропала рубляка! Випарилася, згинула, шелеснула! Нема рубляки! Ні, щось треба робити...

ПЛАТА ЗА СТРАХ

Заявляю без будь-яких «але»: я — за страхування.

Я за всі види страхування і за всі його підвиди: від вогню, дощу, духових інструментів, сімейних обставин тощо.

Я люблю страхування.

Я обома руками за те, що «страхова сума виплачується при дожитті застрахованим до вказаного у договорі строку».

Хоча ви не знаєте моєї дружини, не кажучи вже про мого тестя.

Я за всі мудрі й гуманні пункти страхування, особливо за § 68 Правил змішаного страхування життя:

«Якщо смерть застрахованого настала внаслідок умислу особи, призначеної для одержання страхової суми, то цій особі страхова сума не виплачується».

Хоча ви не знаєте мого тестя, не кажучи вже про мою дружину.

Це патетика. А патологія у тому, що я боюся страх-агентів.

Він прийшов, коли вдома я лишився сам — дружина й тесть відбули у середземноморський круїз.

Я показав страхагентові останній червінець, передостанні штани, а на додачу — ікебану страхових квитанцій.

Та кругленький страхагент, попри кролячі очі, мав анакондову хватку. Зігнорувавши доказові червінець і штани, він миттю виявив за квитанціями, що я не застрахований від постійної втрати працездатності од нещасного випадку, не кажучи вже про летальний кінець. Дружина й тесть, звичайно, були застраховані й від цих прикростей. Хто-хто, а я таки добре їх знаю. А вони мене.

Ну, нежданий візитер вчепився за мою особу, як кліщ весняно-літнього енцефаліту. Цей страхагент був якимсь неперевершеним ентузіастом летального кінця.

Із запаморочливими подробицями він наводив хвилюючі приклади виплати чималих сум за летальний кінець застрахованих «внаслідок вибуху, обвалу, опіку, удару блискавки, дії електричного струму, обморожування, нападу злочинця, нападу тварини, раптового отруєння, крім алкогольного (що мене насторожило) та отруєння іншими речовинами, вжитими замість алкоголю (що теж не порадувало з огляду на дружину, не кажучи вже про тестя), а також від кліщового весняно-літнього енцефаліту (який згадувався вище), патологічних родів або задушення внаслідок попадання в дихальні шляхи стороннього тіла».

— Помирать нам ранувато! — грянув я, намагаючись заглушити страхагента.

Він витримав мій спів до кінця (не летального) і сумовито посміхнувся.

— Днями один клієнт, викапаний ви, по-хуліганському викинув мене зі своєї квартири. Поки я обтрушувався, він з’їв тарілю їстівних грибів, серед яких був один

неїстівний. І гаплик, тобто — летальний кінець. А яка радість сім’ї, коли страховки нема?..

Тут я

1 ... 5 6 7 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтерв’ю з колоритним дідом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інтерв’ю з колоритним дідом"