Андрій Степанович Крижанівський - Телефонна пригода

Перша гумореска Андрія Крижанівського з'явилася друком у 1958 році. А перед вами, шановні читачі, його шоста гумористична книжка. В перерві між цими двома подіями своєї творчої біографії Андрій Крижанівський встиг закінчити факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, попрацювати на Українському радіо, в журналах «Ранок», «Україна», зажити слави популярного письменника-гумориста. Його гуморески чіпають, друкують, перекладають. Читають по радіо і з естради, друкують в республіканській та союзній пресі, перекладають на мови народів СРСР та братніх країн.
Будуючи свої оповідання на парадоксах, автор уміє ефектно довести абсурдність того чи іншого негативного явища, майстерно вивернути навиворіт жалюгідну сутність антиподів нашої моралі. Його творчості завжди притаманні лаконізм, динамічність і афористичність. Недаремно майже в усіх попередніх книжках письменника окремими розділами виходили його афоризми, які сам автор охрестив «контекстами». Ці влучні і дотепні афоризми, як і гуморески Андрія Крижанівського, когось-таки обов'язково примушують зіщулитися. А людей добрих вони, навпаки, зігрівають. Адже від щирої і веселої посмішки завжди тепліше на душі.

Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ
ТЕЛЕФОННА ПРИГОДА
(Ілюстрації В. Гливенка)

По-своєму

Зчепилися За ромба та Лимар. Третейським суддею, як завжди, виявився Середнянський.

— Проект без очисних споруд — це містика! — кричав Заремба.

— По-своєму, Заремба правий, — включився Середнянський.

— Допроектуємо у процесі будівництва, — захищався Лимар.

— Лимар правий, по-своєму, — погодився Середнянський.

— Це окозамилювання!

— По-своєму, Заремба правий, — зазначив Середнянський.

— Зате будівництво розпочнеться в строк!

— Лимар правий, по-своєму, — вставив Середнянський.

— Розпочнеться, але потягне додаткові мільйони!

— По-своєму, Заремба правий, — сказав Середнянський.

— Не обідніємо!

— Лимар правий, по-своєму, — підтвердив Середнянський.

— Позиція демагога і марнотратника!

— По-своєму, Заремба правий, — підтримав Середнянський.

— Від ідеаліста чую!

— Лимар правий, по-своєму, — почухав потилицю Середнянський.

— А по-моєму… — почав Заремба.

— А по моєму… — перебив Лимар.

— А по-моєму, ви обидва праві. По-своєму, — розсудив Середнянський.

Заремба приклався правицею до лівого вуха Середнянського.

Лимар дістав лівицею праве вухо Середнянського.

1 вони мали рацію. По-своєму.

P.S. — По-моєму, у цій репризі щось є, — сказав я, простягаючи вищенаведений твір редакторові.

— По-своєму, ти правий, — відповів редактор, відправляючи мій опус до кошика зі сміттям…

Виховний момент

— Івасику… Івасику, вставай!

— Ух… Ще рано… Спатоньки хочу…

— Прокидайся, бо хлюпну води!

— Ой! Встаю, встаю… Дай пиріжок!

— Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися!

— Бр-р-р… Знову гарячої нема…

— Гартуйся! Зубки почистити не забудь!

— Емаль стирається, треба яблуками зуби чистити…

— Не знаю, як емаль, а штани ти стер… На тебе не напасешся! Ні, щоб тихо сидіти, либонь, крутишся-вертишся…

— А на сорочці… той… чорнила нема?

— Ой, лишенько, звичайно, є, промокашка нещасна! Вуха шатир — там, мабуть, чорнильні озера.

— Все! Помився! Чистий аж бридко…

— Не колупайся в носі! Вчиш тебе, вчиш…

— То я думаю… Думаю з пиріжків почати…

— Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів… Поклади пиріжок! Берись за манну кашку… Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу…

— Бр-р-р… Що я — маленький?

— Дурненький…

— Чого ти, чого?

— А того! Цукерки нишком з шафи потяг?

— Взяв…

— Не взяв, а поцупив!

— Чого ти, чого?

— А того! Не тягни капусту рукою — виделка є.

— Я пішов…

— А що сказати треба?

— Спасибі!

— Будь ласка!

— Що я забув?

— Звичайно, портфеля. Забудько!

— Набрид той портфель — зошити, підручники…

— Івасику! Щоб я цього не чула!

— Добре, добре…

— Обережно через вулицю… На зелене світло…

— Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях чатуватиме…

— Дожилися! Вже до науки вас палкою заганяють!

— Біжу!

— Щасливо, Івасику!

Івасик, а коли офіційно, — кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський, — поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.

Щось треба робити

Уперше відчув себе обікраденим.

Відчуття було гостре, як радикуліт.

«Тебе обікрали!» — тьохнуло серце.

«Обі-кра-ли!» — пащекувало гайвороння.

Я приречено опустився на лаву в скверику. Де портмоне? Ось портмоне. Посвідчення, права, резервний п’ятдесятник однією асигнацією. Ось він, рідненький! Порядок! Більше красти нічого.

«Обікрали, обікрали, обікрали!» — цвірінькали у мозок горобці.

Так… Вимикаю емоції, вмикаю здоровий глузд.

«Такого обікрадеш, аякже! — посміхнувся здоровий глузд. — А втім — аналізуй».

Аналізую. Спочатку — громадське, потім — особисте.

У чині нібито не ошуканий.

«Не ошуканий? — включився здоровий глузд. — Перевищений! Передрав ідею друга і вліз у крісло, яке належало іншому».

Так… У чині справді не ошуканий.

Беру день нинішній. Зіпхнули плановий проект.

«З масою недоробок», — підказав здоровий глузд.

У всіх недоробки. Зіпхнули у строк. Подяки не треба — премія забезпечена.

«Подарував шоферові запальничку», — нагадав здоровий глузд.

А! Прекрасна запальничка! Оздоблена перламутром. Подарував! Передав куті меду…

«Ну, артист! — хихикнув здоровий глузд. — Навзаєм новенький скат перекотиться зі службового автоландо на твоє власне, а твій підтоптаний — на службове».

Так… Хто ж мене обікрав? Може, дружина? Скупердяйка. І взагалі не Мерілен Монро.

«А столична прописка?», — нагадав здоровий глузд.

Було. Мені в зуби — диплом і розподілення у незабутній край босоногого дитинства, а я — шлюбне посвідчення і прописку. Підніс під ніс. Потім тесть підпер номенклатурною сідницею…

«А щодо Мерілен Монро, — телепатнув здоровий глузд, — оформив секретарку з формами».

Ну! Стегна, скажу я вам… Де ж мене обікрали? Дача! Точно дача! На біса мені