Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

її відкривали лише в понеділок. Красописом та рахунками займалися також один раз на тиждень. Навчання починалося щоразу після малої служби Божої в церкві, а закінчувалося, коли на небі з’являлася перша зоря.

Позаяк Тома не мав при собі годинника, уроки тяглися досить-таки довго. Коли це було пізно восени, то ще півбіди. Затямить, приміром, свого сусіда, як той везе волами гній на поле. Повертається сусід з поля — перерву робить Тома. Взимку ставало гірше: на перерву відпускав дітей лише тоді, коли його старший син повертався з лісу.

Десь коло полуденка до класу забігла захекана Томова жінка.

— Залишай, чоловічку, сих дурнів, та біжи швидше домів! — і вже йому на вухо та так, що чути було аж у глухий куток: —На гостину прийшли з Берегсазу[18]. — А до учнів виторохтіла: —Ану, ошколовані віслюки, вішайте на свої короставі шиї тайстрини — та з Богом до сто чортів! — і так же швидко повернулася та вийшла.

У класі заборікалася мішанина: з необструганих лавиць вишмигали торбини, залопкали таблички, а попід стелю заглотило пилюкою.

Тома ніяк не міг придумати домашнє завдання для учнів. Дріботів короткими ніжками, мимрив щось, облизував губи. Раптом заплямкав, схопив палицю, кілька разів ляснув об стіл. Лише опісля того продер через горло:

— Завтра каждий принесе по два дрива. То єдна задача. Друга. Завтра у нас буде шпекція[19]. Що треба зробити?

— Наїстися добре! — писнув хтось.

— Ану, затчи рийку! — гримнув Тома. — Друга задача: помити дочиста руки, вуха і шию. Третя задача… Третя задача…

Третьої задачі Тома не встиг виказати, бо в двері проліз берегсазький піп, з котрим давно приятелює.

— Ану, діточки, встаньте, — співучо-протяжно попросив Тома своїх учнів. — Помоліться, діточки, нашому Господу-Богу. «От-че наш…».

Тим часом Тома Гудь все перепрошував пан-отця і шкодував, що через заняття не міг зустріти дорогого тестя дома, у своїй хаті.

— І моя панія чекають надворі, — улесливо мовив гість.

— Прошу вас, пане-отче, не пустіть її сюди, — повів очима по рябих зачаділих стінах, що полупилися від його крику, і тихо шепнув на вухо: — Сопух[20], перепрошую, неприємний для них буде тут…

Тихенько, ніби боялися когось розбудити, виходили школярі з довгих лавиць до дверей, натягуючи на шиї торбини, та штрикаючи один одного в боки. Поставали парами. Раптом затріщали двері, і на вулицю видавилися двадцять вісім вихованців Гудя. Вирвавшись на волю, засвистіли, закричали, ніби ось-ось мав настати страшний суд. Тома вибіг на двір та аж остовпів: це його діти так віталися з дорогою дружиною берегсазького попа.

— Марга[21]! — висловила своє захоплення дітьми берегсазька попадя.

— Дикуни, прошу їх, — поправив панію Тома, а про себе подумав: «Гой, не легко обійдеться їм ото!»

— Гори — наше щастя і кара за гріхи, — після незручної паузи зробив висновок піп. — Лише той буде у царстві небесному, хто удержить оту кару…

— Я удержу, пане намісник! Гей, як удержу!..

Довбущук

Навчання відновилося аж на четвертий день. Гудь і насправді не забув покарати своїх вихованців: смиренніших послав пиляти та колоти дрова. Семеро приберуть хліви та почистять корів. Третім наказав підмітати двір та вулицю. А четверту, найбільш строптиву групу, поставив у куток навколішки стояти. Під коліна насипав щебінки. Сюди потрапив і Іванко.

Хто знає, доки б колінкував та спокутував свою провину, якби не тутешній сільський піп, що прийшов Закон Божий поселяти в діточі голови. Добру годину молилися «Отче наш…» за здоров’я Ференца-Йозефа, котрий відсвяткував своє шістдесятилітнє перебування на двоєдиному троні Австро-Угорщини. Коли скінчили молитву, пан превелебний дозволили школярам присісти на скрипливі лавиці. Іванко підняв руку:

— Пане наміснику, можна мені зазвідати дащо[22]?

— Звідай, сине, звідай… О, тому я радий, коли в дитині поселяється Божа благодать. Звідай, сине, звідай!..

— Пане наміснику, а чому ми ото молимося за Ференца-Йозефа та за Ференца-Йозефа?

— Бо ото наш Бог земний, сине, котрому Всевишній Господь на довгі літа дав мудрість і силу, аби наша імперія розширялася та розцвітала. — Пан превелебний склали на черево руки, бо помітили, що дітвак ще щось хоче запитати.

— А за Довбуша коли будемо молитися?

Пан превелебний гірко вищирилися, вилущили і без того великі очі, потерли огіркуватий ніс.

— Ану, прийди, Іване, — Тома вип’яв наперед живіт, ніби випростувався, руки зателіпалися в нього. Іванко став перед ним, подивився на чорний ґудзик, що блищав навпроти очей. — Од кого чув єси про того розбійника?

В цю мить Іванкові причулося, гейби його вухо почепили десь на гострий клинок, котрий пнеться все вгору та вгору, підтягуючи до стелі голову. В очах почало мереконіти.

— Од кого чув єси про того грішника? — ще раз поспитав Тома, зопсіло тягнучи Іванкове праве вухо.

Іванко хотів виказати тітку, та рота закрила рука, від котрої полетів аж до класної дошки. Дошка крекнула, а під нею почало кривавити. Тома глянув на свою долоню, підійшов до цеберки, з якої учні пили воду, помив у ній руки, і лише тоді взяв зі стола палицю. «Русина треба лупити в задницю, аби менше сидів та аби звідтам розум виселявся до голови».

— Стягай ногавиці, Довбущук!

Іванко розв’язав мотузок на штанцях, скинув їх до