Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

до ясел худобину, запасалися верболозом, хмизом. По пустирях вітер загрібав жовто-буре листя і волочив його в улоговини. Сьоголітнє життя придибало до старості. Ранкові тумани сріблили чорне галуззя на деревах, сивиною вкривали вершини гір, горбилися понад Боржавою. Лише десь в полудень піднімалися вище і вище, аж поки й зовсім не злилися з хмарами, що плечима обперлися в Синяк і вартували на прихід Нового року. Ось-ось він надійде, потрясе тими хмарами і на хрустку землю, висушену сонцем та морозами, насипле вовнистого снігу.

Іванко дрібошив по стежині, і тайстрина раз-по-раз била його по правій литці. У тій торбині він мав свій полуденок — окраєць мелайника[14]. Окрім того, ніс до школи табличку, червоні та білі камінчики, що цоркотіли насподі. Він не звертав на них уваги, бо старався не забути те, що вчора вивчив у школі. «Два раз два — ото…» — і затеребив на ходу пальчиками. «Два раз два — ото чотири!» А нащо оті палички виводив цілий день на табличці, і сам не знав.

— Два раз два — ото чотири! — замість того, аби поздоровкатися з учителем, випалив Іванко.

— Шапку треба зняти, хлопче!

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки Богу! — відповів учитель, поклавши маленьку руку на Іванкове плече.

— Днесь будеш сидіти на першому місці. Ти в нас приліжний ученик. Завтра, думаю, прийдеш до школи мало скорше, бо ми вже почали вчитися.

Іванко виплутався з торбини, пороззирався по класу: позад нього сиділо двоє новеньких. Приплював на дощечці те, що дома написав, витер усе рукавом. Школярі вистукували на дощечках, списуючи з класної дошки хвилясті та прямі лінії. Підшморкували, покашлювали, перешіптувалися. Вчитель сидів за столом, читав книгу. На його лиці вибігали то смішинки, то жалощі, то переляки. Раптом закрив книгу, кинув нею на крайчик столу, засовався на стільці. Замислився. Над чим? Чи не над долею, що кидала ним по Верховині? Та й Дон Кіхот, про котрого читає, чимало мандрував, боровся за правду, помагав скривдженим. Дечого досяг і він, сільський учитель. За останні десять зим у його класі перебувало дві сотки школярів. То не так уже й мало, коли рахувати, що досі, себто до нього, не було в селі такого чоловіка, котрий міг би підписатися. Він любить свою роботу. З ранку до ночі сидить у класі, товкмачить у голови оцим селюкам розум, аби ширше виділи, аби їм був доступ до книг, у яких так гарно описано людське життя. Як не старався, все одно багато їх закінчували чотири класи народної школи за шість, а декотрі — за вісім зим. І не через тупість, ні. Верховинський бідар шукав рятунок від безвиході у землиці, що годувала його хлібом насущним, давала прожиток родині. Тому діти бралися за те ремесло від колиски. Були й такі, що навідувалися в школу перед тим, як мали йти рекрутами на цісарську службу. Просили, аби пан учитель навчили їх письмо написати.

Чотири зими ходив Іванко до школи. Вже й сусіди почали вчащати до старого Сили, аби його писемний син прочитав, що там у тих папірчиках понаписувано.

Однієї літньої ночі, коли по дворах верховодив сон, селян розбудив церковний дзвін. Голосисто забовкав ув один край, попіднімав на ноги сонних. Селяни повихоплювалися на двір, хто в чому спав, охтіли та озиралися навколо, аби пересвідчитися, з котрого боку тягне димом.

— Школа горить!

Та люди не дуже хапалися за цеберки. Най горить, фрас[15] із нею! Гершко все одно дістане за неї гроші від уряду: хата посекурована[16].

Білі людські постаті поверталися досипати коротку літню ніч.

З ранком поздоровкалися усі дзвони церковні: у школі згоріла вчителева жона з дітваком, а вчителя з розтрощеною головою знайшли за дровітнею.

Чому зотліла стара школа? Хто прохромив череп учителеві? Ніхто й досі ще не знає. Лише подейкують, ніби Гершко підплатив паліїв, та вони й пустили з димом ту хату, за котру власник потому дістав великі гроші. А вчителя згирили, аби не залишався свідок.

Чи так, чи не так ото було, — тяжко судити, бо урядовці й самі не довго сушили собі голови над тим. Менше стало одним русином у селі — світ не перевернеться. Народиться другий…

* * *

Іванка так тягнуло в школу, що й на п’яту зиму захотів піти. Правда, тепер уже сільських дітей передали церковній школі, яка розміщалася у колишній дяківні. За вчителя правив тут тутешній дяк Тома Гудь. Серед селян він був найвищий грамотій. Ще б пак! Вісім зим ходив у горішню школу, що згоріла перед сим. Заприязнився з попом, з німцем-поміщиком, з нотарем, з начальником жандармерії, догідливо ручкався з екзекуторами. Ото не фіґлі мати таких друзів! А з колишніми своїми побратимами поводив себе спогорда. «Науку знати, — казав при нагоді, — треба на плечах голову мати». Коли Тома виводив на папері своє куце прізвище, тричі відпочивав, бо після кожної літери припльовував на кінчик пера. М’який знак у кінці ніколи не ставив.

— Гуд! — приховано сміявся з нього нотар.

— Робін Гуд! — плескав його по плечу німець-зайда. Та дяк не розумів, про що каже пан.

Якось Тому поспитали, чому не ставить м’якого знака.

— Прізвисько, прошу красно, має бути тверде, як і натура в чоловіка. — Нащо його пом’якшувати?

Так от, цей чоловік з твердою натурою буде відтепер навчати Іванка.

Півець[17] правого крилосу має для того три найголовніші книги — «Псалтир», «Євангеліє» та «Катехизис», віддрукований нещодавно десь у Відні. З «Псалтиря» знав кілька рядків першої псалми навіть напам’ять. Вона починалася словами «Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих…». Читанка була одна на всі класи, і з дозволу Томи