Антін Щегельський - Мемуари українського Казанови

Але чого не зробиш задля одужання дитини! А ще порадив пройти додаткові обстеження, на які у них в лікарні черга на півроку.

— Правда, можна обстежитись поза чергою у приватному порядку, — натякнув він. — Але це коштує вдвічі дорожче.

Ті обстеження проковтнули рештки нездійснених обновок. Тож із його заощаджень залишилося рівно стільки, скільки треба сплатити в касу інституту за черговий семестр. А на завтра треба принести доньці новий французький препарат, який, на думку лікаря, дуже швидко поставить хвору на ноги.

Тож сьогодні після роботи Михайло вирішив заскочити до тещі тільки для того, щоб погодувати худобу. А потім — згадати часи Горбачовської перебудови й перші роки незалежності, коли на службі майже не платили і їхнім з Оленкою годувальником був тоді ще не дуже старий Москвич.

«До потрібної суми не вистачає трьохсот гривень, — підраховував він. — Та ще на бензин хоч дві сотні треба заробити, бо стрілка датчика пального невпинно наближається до нуля. А он і «грак», — відзначив подумки, помітивши попереду, на тому боці перехрестя людський силует.

Аби хтось шустріший не перехопив пасажира, Михайло проскочив перехрестя на жовте світло й зупинив машину точно біля даїшника, якого він помилково прийняв за «грака». Тільки тепер він помітив, що трохи віддалік за рекламним щитом причаїлася міліцейська іномарка.

— Порушуємо?! — зраділо запитав страж порядку, щойно Михайло вийшов з машини.

— Вибачте, задумався й вчасно не помітив сигнал, — почав виправдовуватись водій.

— Зараз ще скажете, що дружина або дочка в лікарні. Чи, може, щось новіше вигадаєте? Бо сьогодні у всіх родичі хворі. — Пихатий садист у формі державного автоінспектора відверто кепкував з водія, провокуючи того на якийсь необдуманий вчинок і від того отримував неабияке задоволення.

Та Михайло промовчав.

— А як ви почуваєтесь? — Допитувався міліціонер. — Часом не пили сьогодні по случаю наступаючого старого Нового Року?

— Яке там пив, коли від втоми очі злипаються! — обурився Михайло. — Після роботи змотався в Літки й назад. А ще ж «пиляти» на самий Виноградар.

— Так, ще одне порушення! — Зрадів майстер машинного «доїння». — Хіба не знаєте, що стомленим за кермо сідати не можна? Значить так, ви зараз поїдете з нами на експертизу, а машину наш співробітник віджене на штрафмайданчик.

— Навіщо ж на штрафмайданчик? — Заперечив Михайло. — Нехай тут постоїть. Я не пив. Тож після експертизи повернуся й заберу машину.

— Не положено. — Стояв на своєму страж порядку. — Раптом хтось ужене, а нам потім відповідай. Та не переживайте так! — Заспокоював водія. — Якщо експертиза нічого не покаже, завтра вранці заплатите п’ятсот гривень за транспортування і зберігання та й заберете свого Москвича.

Михайло мало в ногах не валявся у пихатого виродка в погонах, поки вмовив його забрати усе сьогодні зароблене, аби тільки відпустив з миром та повернув документи.

Поки умовляв даїшника, минуло стільки часу, що здавалося, ніби всі пасажири вже давно пороз’їжджалися. Більше того, Михайло відчув таку втому, що йому хотілося лише одного: швидше доповзти до подушки й забутися уві сні. «Нічого, — переконував він себе. — Відісплюся, а завтра вранці позичу на бензин з «інститутських» тай поїду на заробітки. Не може бути, щоб я не викрутився. Ніколи ще не було у мене цілковитої безвиході. І тепер обійдеться. Головне, щоб Оленка одужала. Бо після смерті дружини вона — єдине, що ще залишилося у нього в житті».

Отак невесело розмірковуючи, він їхав засніженим нічним Хрещатиком, на якому вже й перехожих майже не залишилося. Лише десь далеко попереду біліла одинока тендітна постать. І, о диво! махала рукою. Михайло зупинив машину точно біля дівчини, яка ловила дрижаки у коротенькій песцевій шубці, з-під якої виглядали красиві ноги у тонесеньких колготках і коротеньких осінніх черевичках.

— Куди вам?

— На Оболонь, — цокочучи зубами відповіла потенційна пасажирка.

— А де на Оболоні?

— В кінець Набережної Славутича. Депутатський будинок знаєте?

— Вісімдесят гривень влаштує?

— Гаразд, подумавши відповіла дівчина. Тільки пічку увімкніть, бо так замерзла, що й душа в тілі не тримається.

— Як скажете, — Михайло увімкнув опалення, яке перед тим не вмикав, аби не заснути за кермом, і за кілька хвилин в салоні стало тепло, як у вусі. За що він любив Москвича, так це за опалення — надійне і безвідмовне. Не те, що в Жигулях — раз-по-раз доводиться крани радіатора міняти.

— Ну як, тепло? — Порушив він мовчанку.

— Не знаю, — відказала цокочучи зубами.

— Зараз будемо вас гріти по-справжньому, — Михайло потягнувся рукою в бік пасажирки, намагаючись на ходу дістатися правого нижнього лючка пічки, аби спрямувати потік теплого повітря на її ноги.

Помітивши той жест, жінка інстинктивно відсунула стиснуті коліна подалі від його руки.

— Та не лякайтеся. Ніхто не збирається посягати на вашу цноту. — Заспокоїв молоду жінку, вмикаючи пічку на максимальний режим.

— Побачте, то я за звичкою. Бо самотня жінка як горох при дорозі: хто іде — той і скубне, — гірко мовила вона.

— А чого ж це ви вилітнились? Так і застудитися не довго.

— Майбутнього татка для свого синочка шукала. — відказала з сумом. — Та, мабуть, не там, де вони водяться.

Поки їхали на Оболонь, Світлана, а саме так звали пасажирку, розповіла, що вже більше року, як вони з Івасиком осиротіли. Чоловік працював персональним шофером у народного депутата Когута, який позаторік загинув у автокатастрофі при загадкових обставинах. Міліція списала всю провину за смерть депутата на водія. І якби той не загинув разом з господарем, напевне б зараз гнив не в могилі, а у колонії. Вона так і не змогла добитися для дитини пенсії, у зв’язку з втратою годувальника. Ще, дякувати Богу, не забрали квартиру, яку виклопотав для свого шофера депутат, аби той постійно був напохваті.

Цілий рік вона носила траур. За цей час навіть жодного разу не глянула на іншого чоловіка. Поки подруги і колежанки підбивали Світлану покінчити з самотнім життям, раз-по-раз знайомлячи її з усілякими невдахами (бо як ще