Олександр Іванович Ткач - Дощовий світанок

літає,          Живе чаклун у гузирі,          Усе рибалок він лякає,          Коли пускає пузирі.          Русалки ті, у білі ночі,          Ідуть погрітись на поля.          І їхні голоси дівочі,          Далеко чути з відтіля.          А мавки в купу як зберуться,          Де тільки самогон беруть?          До сивих бісиків нап*ються,          І після жаб з рогаток б*ють.          Там дерево стоїть велике,          Й ланцюг який-то там висить.          Миршавий кіт під ним мурлика,          В гілляччі, п*яна мавка спить.          Такого дива ще не бачив,          Ніякий пан у свому сні,          Щоб кіт, який-то там ледачий,          Співав під деревом пісні.          Задравши вгору хвіст обдертий,          Ланцюг іржавий він гойдав,          І так нахабно, та відверто,          Свій металевий реп нявчав.          Навколо дерева з палюгою,          Кружляє старий, сивий дід.          То дядько Черномор, - злодюга,          Крадій, розбійник, і бандит.          Своїм косим, зеленим оком,          Усе на мавку поглядав.          Здається нам, він ненароком,          На її «чесність» зазіхав.          Та мавка, самогону впившись, -          Була п*яничка іще та!..          На дереві зручніш вмостившись,          Хропіла під виття кота.          Я, коли пасу худобу, дивлюсь на тії чари,          Бачу, що та нечість робить, й бачу їхні свари.          По землям диким, і не дуже,          Тече собі Кривий Торець.          Тече ліниво і байдуже,          Аж поки не впаде в Донець.          На берегах Торця Кривого,          Де вітром очерет шумить,          Де жаби, п*явки, більш нічого, -          Там Костянтинівка стоїть.          Отрутними дощами вмита,          Забута всіма тут і там,          Стоїть розбута і роздіта,          На люди виставивши срам.          Нема заводів, - стіни биті.          Хати, - без вікон, й пустирі…          Усі знедолені, забиті,          Неначе морок на дворі.          І здається мені, браття: щось воно нечисто, -          Наче злий чаклун закляття, наложив на місто.          Кладовища за містом всюди,          Що не день, - страшні новини!..          Дерева порубали люди,          І поробили домовини.          Усе, що можна зруйнували –          Не раптом все, і не за мить…          І замок в парку збудували,          Із каменю… Де совість спить!          Тепер усі і животіють,          У Костянтинівці моїй:          Думок не мають, і не мріють, -          Бо загубили Розум свій.          На дворі, наче, ніч настала,          Той злодій з неба сонце вкрав.          І нечисть вголос заволала,          Законність чинну ту поправ!..          На місто, мов на мертве тіло,          Злетілись, наче круки:          Уся гидота, все, що вило, -          Навіщо нам ці муки?..          І шматували, й шматували,          Те гарне, що у нас було…          А ми дивились, і мовчали,          Як ті німі, в німім кіно.          От і стоїть де Дике Поле,          На берегах Торця Кривого, -          Убоге місто босе, й голе,          Як той покинутий небого…