Олександр Іванович Ткач - Дощовий світанок

писали,          Індустріалізація, по країні йде!          Усі під комунізм фундамент будували,          Як така вже справа селянина мине?          Тільки хто спитав, того хлібороба:          Як же воно краще буде для землі?.. –          Владу дали тим, хто на ній не робе,          От і сплюндрували, споганили її.          УСКРІЗЬ зневага стала до старшого, до ближнього,          Ворогують між собою, навіть батько, й син.          І промовити уголос страшно слова лишнього,          Розбив серця людські геть, непорозумінь тих клин…          Де зневага до людей, наруга над землею,          Там духовність від тіла, відірвана геть!..          Та не може тіло жити без душі, без неї, -.          Бо загине красота, і суспільству, - смерть!..          ОСЬ, зима вже сходить, сонце пригріває,          Снігові намети тануть від тепла.          В небі птахи прилетілі, весело співають,          І з’явились проліски, - бо прийшла весна!          Вже не чути на селі вигуків щасливих,          Не грає гармошка, діти не кричать.          Та які в лихому горі, можуть бути співи?.. –          Люди пухлі від голоду, по хатах лежать.          СО сльозами на очах яструбок-хлопчина,          Біля матері сидить, бо вона вмира.          «Це ми самі винуваті!.. – журить матір сина, -          … І відповідати нам, вже прийшла пора!..»          Гірко плакав парубок, з голоду опухлий,          Поховавши матір із останніх сил.          А скільки по землі лине плач невщухлий,          Скільки душ загублено, і зламано крил?..
                        ***
         ТАК ВШАНУЙМО люди, покинутих, невинних тих, -          Нехай їх душі з миром, покояться в Раю!..          Так вшануймо люди, забутих і загинутих, -          Пухом буде їм земля, у чужім краю!..          І нехай жалоби дзвін, гулко калатає,          І нехай свічки горять біля всіх святих!..          Нехай душа і серце, про те все згадає, -          Схилиться голівонька: «Пробач, Боже їх!..»          … НЕ дожили до врожаю ті, хто його сіяв.          Ледве сил хватило бідних, вкинути зерно.          Помираючи на полі, про майбутнє мріяв,          Яструбок-хлопчина: «… Та яке ж воно?..»          Золоті колосся, до плеча сягають, -          Виконав колгосп, нарешті свій план!          Та, над полем мухи зелені літають,          Й стелеться над нивою, - смороду туман…          НА ЦІЙ ТРАГЕДІЇ не слід спекулювати,          Людське то горе, виставляти напоказ.          А тихо, з шануванням, пам’ятати,          Без галасу, в покорі, без прикрас…

    17. 12. 2007 рік    

ДОЩОВИЙ  СВІТАНОК

Світає. Мряка. І краплить, Сіренький дощик за віконцем. Мені здається у цю мить, Не зійде вже ніколи сонце. Свинцеві хмари, наче сплять, За дерево зручніш вчепившись. Та краплями все бубонять, Калюжі, досхочу напившись. Усе завмерло, боючись, Поворухнутись від вологи. Лише собака крадучись, До хати жметься від дороги. І так не хочеться вже йти, У цю мокву, у сіру мряку. Щулитись від мокроти, Нагадуючи ту собаку…

Вересень, 2007 рік         

ЗАЧАРОВАНЕ  МІСТО.
                           (Бувальщина)
         Там де луки, дикі балки,          У «Хрущовському» ставку,          Живуть розважливі русалки,          А поруч, мавки у ліску.          Там над ставком, сова