Олександр Іванович Ткач - Дощовий світанок

         За працю зранку до ночі, нас так катувати?..          Чому отії гультяї, нас усього лишили?          І покинули ні з чим, у зиму помирати!..          І де та правда, за яку ти з паничами бився?          Де та обіцяна земля, та воля на її?..          Чому в очах моїх щасливих, білий світ закрився?          Та де голівонька твоя, і ніженьки твої?..»          … ОН їх, скільки ворогів розвелося всюди:          У містах, - «врєдітєлі», на селі, - «куркуль»!          Та гуляє біднота, і гуляють люди, -          На «ворогів» народу, - у нас досталь куль!          Допоможемо селу, колгоспи утворити,          Як же їм не розуміти, тих речей простих?          Ми навчимо у селі, їх, як треба жити,          І як землю обробляти у колгоспах тих!          Так і поїхали творити із тих міст у села,          Ті, хто гадки і не мав, що таке земля?          І такого натворили, до того привели,          Що не можу пояснити, люди добрі, я!          КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Усе до купи знесли.          Тут тобі и меблі, і з сундуків сукно.          Щоб ділити порівно, між усіма чесно, -          А чи думали вони, що чуже воно?..          Їдуть у вагонах, сидять у казематах,          Ті, хто скарб той наживав, - «Сіль» землі. І кров…          Прижимала до грудей, свого сина, мати:          «Ми повернемось додому, скоро синку, знов!..»                         ***
         А КОЛГОСПНИЧКИ гуляють, на гармошці грають,          М’яса досталь, треба їсти, бо худоба мре…          Усю зігнали в купу, чим годувать, - не знають?          Навіщо думати про це, - хай їх біс бере!..          Якось зиму пережили. Ось, весна на дворі.          Ти пройдися тим селом, подивись навкруг?          Он, хати стоять обдерті, вікна биті, голі,           І люди ледве ходять, - бо голодні, друг!          Якось зиму пережили, вспіли щось сховати.          Та і їли похапцем, щоб ніхто не знав,          Те, що у колгосп, не вспіли забрати…          Наче, нажите руками, а думка, - наче вкрав!          ЦІ КОЛГОСПНІЇ лани треба засівати.          Бо земля-земелька, не буде чекати.          «Будемо орати, й сіяти, та пісень співати,          Будемо нове життя, гуртом будувати!..»          Таке спекотне сонечко, дощик, - ні краплини.          І земля у полі, - наче сирота.          Не дають врожаю, вкинуті зернини,          Та гуляє по селі колгоспна біднота.          ОТ І ВІДГУЛЯЛИ, - немає врожаю,          А з тим, що уродило, творять казна-що?          Грузять на підводи, кудись забирають.          Дуже їсти хочеться, - та немає що.          По селу з солдатами ходять активісти,          Вони добре знають: де, хто, що сховав?          Вигрібають із комори до зернини, чисто,          Колективізація, - щоб ти, друже, знав!          І старенька мати, яструбка-хлопчини,          Сидить на призьбі, з горя, сльози витирає:          «Що ти, в біса робиш, нерозумний сину?..» -          Дивлячись, як у сусідів, хліб той відбирає.          МЕТЕ і виє. Розгулялась навкруг хуртовина,          Новий Рік на дворі скоро, - а радість ваша де?          Он, хтось тягне сані, на них домовина,          З небіжчиком на цвинтар, хитаючись бреде.          Їх вже немало з голоду, померлих поховали.          Та скоро, мабуть прийде, ота остання мить…          Поки були сили, - шану віддавали,          Та дуже їх багато під лавками лежить.          ТАК, дуже їх багато, померлих з голодухи:          Старий, малий, - усяких, смерть разом забирає.          Тут і мужик трудяга, й колгоспник відчайдухий,          Усім їм хліб потрібний, а його, - немає.          Вивезли ще з осені, вагони загружали,          Країна хоче їсти!.. – Стій, а вони є хто?..          Тоді ще були сили, тоді пісень співали,          І шматували тим колгоспом, рідне те село…          НА ВЕСЬ світ кричали, в газетах