Олександр Іванович Ткач - Дощовий світанок

боях, право на її,          Про селянську душу, як на вітру відкриту,          І щасливу долю, на своїй землі!          СИНА свого первістка, у полі ти роджала.          Була пора спекотна, - саме були жнива.          Пуповину синові сама перев’язала,          І йому пелюшками була м’яка трава.          Ті дитячі ніженьки… Свої перші кроки,          По ріллі, за плугом батьківським робив.          Запам’ятав на все життя свої дитячі роки,          І холодний смак роси, що по ранку пив.          Добре все, і гарно як, - ген, душа радіє!          Навкруги своя земля, і вона бере.          Доглядати вже її, він, хазяїн, вміє,          І тепер її родючу, ніхто не відбере…          НА ТОЙ час у селах багато було різного:          Хто до кривавих мозолів, землю голубив.          А хто із самого ранку, до вечора пізнього,          Блукаючи по вулицях, лише чоботи бив.          За землю, з паничами селяни з честю билися,          З зірками на будьонівках верталися в село.          Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися,          А у кого і любові, до неї, не було.          Поділилося село: є бідні, є багаті… -          За яку ж тоді ідею, проливали кров?          Ви ж усі тоді хотіли, щоб був хліб у хаті,          Чому тепер «собачитеся», люди добрі, знов?          Голитьба, злидота, - ходять, поглядають.          У шкіряних картузах, та штанах в дірках.          Усе пісень революційніх, під прапором співають.          І сидять по лавкам й курять, у агиткутках…
                                ***
         КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Гвинтівка у долонях.          У вагон мішками, золоте зерно.          Зціплені вуста, кров бушує в скронях:          «Оговтайтеся люди, наше є воно!..»          Колективізація… Вигребли все з хати.          І коней, корови, - забрали гультяї.          Хлібороба-батечка погнали десь солдати,          У краї холоднії, північніі краї…          З ПРАПОРАМИ ходять по вулицях та хатах.          Останнє вигрібають, бо десь «план горить».          Сина, - комсомольця, так благає мати:          «Не ганьбись перед людьми, тобі з ними жить!..          Ти чому таке неслушне, виросло, небого,          Чи не вчила я тебе, поважати всіх?..          Ти не до людей лицем, ні з чемністю до Бога,          Приклад лише і береш, з гультяїв отих!..»          ТА ХЛОПЧИНА-яструбок, добре справу знає, -          Бо на обрії колгоспнім щастя майорить.          Там на ниві золотій, зерно достигає,          І захоплений селянин, за трактором сидить.          Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди,          І село квітуче там, наче рай земний!          Бо заможні у колгоспі, і щасливі люди… -          Наче сон казковий, яскраво-золотий!..          «… ЧИМ ЖЕ годуватиму, я вас дітки взимку?..» -          На руках немовля, сльози на очах.          Примовляла матінка підліткові-синку…-          А у розбите серденько закрадався страх.          Двір пустий, у хаті голо, у сараї, - тиша.          Все забрала у колгосп сільська біднота.          Лише шкребеться на горищі зголодніла миша… -          А на серці важкий камінь, в душі, - пустота.          СИН-підліток пригорнувся, маму пожаліти,          Підняв очі догори, гірко так зітхнув.          «… Як же будемо з тобою, далі, милий жити?..» -          Шепотіла, але так, щоб і син не чув.          Донечка притихла, і вже не кричала.          Бо не мала, бідна, своїх сил кричати.          З горя, від наруги, - молоко пропало:          «Нічим мені крихітко, тебе годувати!..»
                ПІСНЯ – ПЛАЧ
         «МИЛИЙ наш ти, батечко, як міг ти нас лишити?..          Чому ж ти так не захотів, і нас з собою взяти?..          Не можу я дивитися, як гинуть наші діти,          Лише можу з ними поруч, з голоду вмирати…          Чому ж це, милий батечко, світ такий немилий?