Олександр Іванович Ткач - Дощовий світанок

         Замріяно палахкотять.          До краю, де своє кохання,          В безмежних радощах знайшов…          І де знайшов свої страждання,          Коли у світ великий йшов.          Мій рідний  край, моя Вітчизна,          Мої сумління і любов!..          Яка ж ти ненька моя, різна, -          І все ж, моя єдина кров!

            14. 02. 2010            

ГОЛОДОМОР…
                       (Поема)

         Зі слів мого батька, - КОЗИРА Івана Максимовича, 1902 року народження; село Мартинівка Старо-Костянтинівського району, Хмельницькій області.

         НА цій трагедії не слід спекулювати,          Людське це горе виставляти напоказ.          А треба мовчки шанувати, й пам’ятати,          Чемно і уклінно, без прикрас…          Усім нам треба добре зрозуміти,          Що коїлось тоді у ті роки. –          Як можна з каменем на серці, поруч жити,          Вищати вголос, чи мовчати, навпаки?..          ГОЛОДОМОР!.. – Страшне і чорне слово.          Та пам’ять тих років не згине у віках:          Скорботний дзвонів дзвін, в якому тане мова, -          Нема вже більше слів, і сил нема в руках.          НЕМА, нема, нема, - де хліба взяти?..          Родюча скрізь земля, та всюди недорід. - А може слід було, навколішки всім стати,          І Хрест Святий на груди, покласти було слід?          Вклонитись до землі, по гордість приховати,          Нечисту думку вголос, нікому не казать.          Селянський дух, життя, навкруг не плюндрувати,          І матір Землю рідну, всім серцем вшанувать?..          І день, і ніч у полі,          Коли ідуть жнива.          У хлібороба долі,          Іншої нема!..          ХЛІБОРОБ наш батечко, у сімнадцятому році,          Тільки як з «германської» додому вже прийшов,          Зразу став із бідними на червонім боці,          Гвинтівку «трьохленійочку»,  узяв у руки знов.          Обіцяв селянину земельки рідній, досхочу,          Самий найчервоніший, Ленін-більшовик!          Хтось вже був у захваті, а хто був у розпачі,          І здійнявся навкруги, несамовитий крик:          «Чернь ви низько роджена!.. – паничі вищали,          … Рівенства плебеї, вам ще подавай!..          Ви на землю нашу, роти пороззявляли,          Буде вам на цвинтарі, по два метри, вкрай!..»          А ЧИЯ вона земелька?.. - Бог один і знає:          Того панича, який тільки їсть і п’є?..          Чи того, хто її зранку, й до зорі кохає,          Укладаючи всі сили, у життя своє?          Хто із самого дитинства ріс у чистім полі,          Із духмяним вітерцем, із дощем вночі,          Хто без неї, як без серця, без душі, без волі, -          Чи зможете це відібрати, ляхи-паничі?..          ЗЕМЛЯ дечавіла, поки з панами бились,          Хто її родючу, рідну, голубити міг?          Над дикими могилами, чорні круки вились,          Багато хто за правду, в неї рідну ліг.          … Хто знає правду тую, яка усіх з утішила б,          Щоб кожен ц нею згодився, й сусіда зрозумів?          Щоб життя наше, людське, - покращала, поліпшила,          Без ненависті й заздрощів, кожен поруч жив?..          УРА, ура, ура, - і руки зголоднілі,          До плуга прикипіли, що землю обробляв.          Втерши рукавом, чоло своє спітніле,          Хлібороб наш, батечко, до землі припав.          Недоспавши ніченьку, не доїв сніданку,          Їде в поле батечко, щоб вкинути зерно,          У земельку теплу ту, зігріту сонцем зранку,          Мозолястій долонею, щоб росло воно.          І ДНЯМИ, і ночами, у хвилюванні, ждучи,          З поглядами вгору, дощика чекав.          У великих радощах, під дощем ідучим,          Дивлячись на ниву, він пісень співав:          Про її кохану ту, рясно потом вмиту,          Про здобуте у