Микола Іванович Сенченко - Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

бідному громадянинові, якого й назвали відповідно— “пересічним”. Програми, гранти, поїздки за кордон, семінари, конференції, фуршети й інша мішура забили памороки українській інтелігенції, “розчистили” шлях до так званого відкритого суспільства, яке насправді залишилося відкритим тільки для вивезення нашого надбання, ресурсів України. А шлях до європейського співтовариства — замкненим на величезний замок і відкритим хіба що для тих, хто є інтелектом нації.

Проте участь фондів у фінансуванні політичних операцій — це тільки одна з ланок розгалуженої системи обдурювання, організованих крадіжок, корупції й контролю. Адже існує безліч інших фондів, які за копійки одержують наші наукові розробки, організовують інформаційний контроль, впроваджуючи нові інформаційні технології, створюють політичні організації, що діють в інтересах західних олігархів, скуповують ліки, а під виглядом допомоги завозять натомість різний медичний непотріб.

Принцип “поділяй і володарюй” значно давніший, аніж римське право. Те, що Україна підневільна й поділена, розуміє нині чи не кожна мисляча людина. Україна поділена на сфери впливу. Були промисловці, були сировинники. Але сьогодні прибутки сировинників у 5-7 разів перевищують прибутки промисловців, тоді як у застійні роки вони були більші у 1,5-2 рази. Не діє закон переливання робочої сили й вирівнювання прибутків. Корпоративна система паралізує закон. Вона використовує диспропорції, що виникли в суспільстві. Проте така ситуація вигідна не тільки їй і сировинникам, які ту корпоративну систему очолюють.

Уважно переглянувши газети, можна зробити висновок, що гендлярсько-лихварська політична еліта України дійшла до краю. Жорсткий контроль за використанням російського газу, нафти, а також викриття фінансових махінацій колишнього прем’єра Назаренка фактично нейтралізували консорції, що займаються перепродажем цієї сировини. Ми бачимо, як замовкли деякі політичні діячі, бо втратили сенс не тільки займатися політикою, а й жити. Відлучення від газової та нафтової “соски” призвело до банкрутства не тільки посередницькі сировинні “фірми”, а й багатьох компрадорських чиновників і політиканів, яких водночас відлучили і від “соски” доларової.

Нема сировини — нема хабарів. А ще 31 травня 2001 року газета “Голос України” писала: “Річну суму хабарів в Україні експерти Світового банку оцінюють на рівні двомісячного товарообігу країни... За 9 місяців рівень хабарництва зріс у 2,6 рази... Найпоширеніше явище — нецільове використання бюджетних коштів. Лише минулого року не за призначенням використали півмільярда казенних грошей, що дорівнює річному бюджетові Черкаської області. А в першому кварталі нинішнього — 200 мільйонів гривень”. І далі: “За оцінкою експертних досліджень, організована злочинність контролює 85 відсотків банків і 40-50 відсотків приватних підприємств. ці дані вражають. Однак такі оцінки нагадують біг по колу, оскільки мало зафіксувати явище, з ним потрібно ще й боротися. Невідомо, щоправда, якими методами”.

Тут же наведено ще й такі дані: “Порівняно з 1994 роком, кількість працівників центральних органів виконавчої влади зросла на 34,8 тис. осіб... Так, бюджетні видатки на утримання органів влади зросли за останні три роки більш як удвічі — з 1,5 до 3,1 відсотка від загального обсягу видатків державного бюджету. Водночас в Україні налічується понад 1 млн сімей, де середній дохід на одну особу не досягає 50 грн. (менше як 10 дол. США) на місяць, а у більш як 100 тис. сімей — не перевищує 20 грн. (менше 4 дол. США). За різними оцінками, на межі бідності перебувають близько 70 відсотків громадян.”

Свідомість українців поступово зміщується з духовної площини в матеріальну. А основою нової суспільної свідомості стає байдужість до знедоленої меншості. І це в суспільстві, де кожний десятий — безробітний, а переважна частина (81 %) населення живе за межею бідності.

Засоби масової інформації нині сягнули досконалості в галузі маніпулювання свідомістю. А вони перебувають переважно в руках у гендлярсько-лихварської еліти і збільшують кількість хворих людей, змінюючи біологічні підвалини існування нації. Можна розігнати парламент, уряд, скинути президента, провести приватизацію чи націоналізацію, встановити демократичний або тоталітарний режими, ввести державну чи ринкову економіку, але є система, яка керує і має всі привілеї, система із яскраво вираженою біологічною аномалією, що народжує жахливих мутантів. Пам’ятаймо про це.

Розділ 2
Винаходи заходу: глобалізм, мондіалізм, лібералізм, неолібералізм

У нашій країні все ще ідеалізуються демократія Заходу, сподівання на її благодійність, безкорисливість допомоги Україні, порядність, а головне — на щире бажання допомогти формуванню демократичної влади та ринкової економіки. Проте українська виконавча влада найяскравіше виявляє дитячу наївність саме стосовно прагнень Заходу нам допомогти, незважаючи на те, що більшість керівників виховані в дусі комуністичних ідеалів і загарбницької сутності капіталізму.

Ілюмінізм, анархізм, синдикалізм, комунізм, мондіалізм, лібералізм, глобалізм — “дарунки” Заходу. І кому, як не нам, зазнавши принад західного просвітництва у вигляді “комуністичного раю”, руйнівної сили мондіалізму, а сьогодні, відчувши “принади” лібералізму в його найагресивнішій суті — лібертаризмі, необхідно ретельно аналізувати нові доктрини західних учителів.

Академік Олександр Панарін у книзі “Искушение глобализмом” (М.: Русский Национальный Фонд, 2000) визначає політику західних ідеологій у XX столітті як “створення непередбачуваного майбутнього, що починається з ініціативи тих, хто вірив у його наукове передбачення — в історичні гарантії прогресу”. Це століття, як жодне інше, підтвердило принципову непередбачуваність майбутнього (востаннє — розвалом соціалістичної системи) і в цьому розумінні виявило неспроможність усіх “великих учень”. Однак надалі, після перемоги над комунізмом, лібералізм проголосив себе новим великим ученням, яке знає, що драма світової історії закінчиться перемогою західних порядків у всьому світі. Тут ми також маємо справу з новим міфом, який супроводжував політичну історію XX століття: перехід від стихійної ринкової політики націй-суперників до планової всесвітньої політики, або нового світового порядку, який розглядає глобальний світ з точки зору авантюрної місії: керувати людством на основі однополярної моделі, в рамках якої тільки Америці належить монополія на стратегічні рішення.

Багато відомих учених вважають думку про наявність центрів, що виношують ідеї світового панування, бездоказовою. Але... В російській “Независимой газете” за 7 вересня 2000 року з’явилася стаття генерального директора інформаційного аналітичного агентства при управлінні справами президента Російської Федерації (РФ) Олександра Ігнатова “Стратегия “глобализационного лидерства” для России. Первоочередные непрямые стратегические действия для обеспечения “национальной безопасности”. Йдеться в ній про існування та вплив Світового уряду на процеси глобалізації, які відбуваються у світі. “Ключовим фактором, що впливає на сучасні глобалізаційні процеси, — зазначає О. Ігнатов, — є