Микола Іванович Сенченко - Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

не тільки розподілу прибутків, а й таких параметрів якості життя, як освіта, суспільний статус, участь в управлінні, моральне задоволення працею. Подальша гонитва за грошима лише посилить елітаризм суспільства й набуде драматичніших рис. І тоді ще гостріше постане необхідність радикально змінити всю суспільну структуру.

Як почуватиметься при цьому еліта? Наскільки відчуватиме невдоволення серед своїх антиподів? Які буферні рішення здійснюватиме для власного порятунку й збереження агонізуючої структури?

На всі ці запитання доведеться відповідати в найближчому майбутньому.

Нинішня Україна стала об’єктом широкої американізації. Спосіб життя, стиль поведінки, моральні засади української молоді значною мірою нагадують США 70-х років минулого століття. Вечорами натовпи юнаків і дівчат кочують столичними (і не тільки столичними) вулицями, заповнюють численні “кафешки”, зали з гральними автоматами, кінотеатри з американськими фільмами; отелі, в барах і ресторанах яких “працюють” стриптизерки і де за певну ціну можна отримати кімнату на будь-який час і цілком таємно. Чи доведеться Україні пройти через духовні випробування американців 60-70-х років?

Розвал економіки СРСР політики пояснюють наслідком правління КПРС, неповороткістю соціалізму, пасивністю народних мас. Інколи — діями лідерів: мовляв, захотіли розвалити і розвалили. Проте не варто забувати основний принцип поділу суспільства, що передбачає конкретні інтереси конкретних груп: окремих людей, сімей, корпорацій, держав, надсистем. Застосуймо системний підхід і розглянемо Радянський Союз як систему. А насамперед визначимо: який власне її елемент став головною причиною всіх “напастей”? Або ще точніше: хто ж тоді зрадники народу України?

Якщо погодитися з тим, що Захід веде політичну війну за життєвий простір України, то хіба не зрадники люди, які цьому сприяють? У своїй змові проти СРСР Захід хотів роз’єднати Союз, послуговуючись класичною формулою “поділяй і володарюй”. Для цього і нині до нас їдуть численні радники, інструктори й спеціалісти. Але якщо у верхах усі люди відомі, то охоплювати західним впливом широкі суспільні кола неможливо без низових структур.

Хто ж тоді зраджує? Той, хто боїться, чи той, хто заздрить? Утриматися при владі в корпоративному суспільстві можна, якщо... не мати влади взагалі або мати чиюсь дуже сильну підтримку. Перший варіант в Україні неможливий, а силові структури практично нейтральні.

Залишається корпоратизм. Він є не національною традицією, а хворобою; а ще — зброєю, за допомогою якої зовнішні сили експлуатують націю. І Заходові байдуже, якими методами править клан: тоталітарними чи демократичними. Так чи інакше клан йому допомагатиме. Захід зацікавлений у розстановці вигідних йому кланів на відповідних місцях. Безкорисливо він нікого не підтримує. Його інтереси — сировина і земля, а точніше, корисні копалини. Адже головна проблема, що стоїть нині перед Заходом, — паливо, енергія. Він споживає їх у величезній кількості — за фактичної відсутності власних ресурсів. Без палива Захід неможливий. Пригадайте недавні події у Великобританії чи в інших країнах Західної Європи, коли там страйкували водії.

Якщо в країнах “третього світу” не буде демократії. Захід цього навіть не помітить. Це щодо питання пріоритету проблем. Але Заходу треба не просто паливо — йому потрібне дешеве паливо й ідеальний стан для нього — якомога більше постачальників і якомога менше споживачів. СРСР — це споживач, а Росія, Україна й Кувейт — постачальники.

Цим пояснюється величезна зацікавленість щодо Лівії й ніяковісінької — до Бірми; хоча остання більша за розмірами, але режими в обох країнах однакові. Тільки в Лівії є нафта, а в Бірмі її немає. І справа тут не в Каддафі.

Нині народ кожної країни відстоюватиме свій життєвий простір і без боротьби його нікому не віддасть. Ідеальний варіант завоювати його — знайти групу людей, які на певних умовах ладні передати завойовникові частину просторових ніш. І з їхньою допомогою піднести акцію окупації як благо для переможеного народу.

Окупація завжди вигідна окупантам. Окупація в геополітиці — це використання ресурсів захопленої країни. Не обов’язково вводити в країну чужі війська. Досить створити у цій країні групу людей для реалізації інтересів окупанта; привести їх до влади означає делегувати їм права, можливості й платню експедиційного корпусу. А колабораціоністи віддадуть переможцеві життєвий простір своєї країни за посередницький процент від угоди.

Кожна країна має змогу і повинна здійснювати незалежну політику. Якби не зрадницькі уряди та їхні напівкримінальні попихачі, а то й злодії, рівень життя в Україні мало б відрізнявся від добробуту тієї ж Америки чи Великобританії. Звідси й політичне замовлення Заходу на догідливих чи навіть ними підготовлених урядовців, що виконують усі його вимоги.

Західні кола зацікавлені в захопленні життєвого простору України. А її компрадорська й лихварсько-гендлярська політична псевдоеліта, об’єднавшися з корпораціями приблизно рівної сили, бореться за владу. Корпоратисти, що борються за спокусливе місце “біля корита”, перебувають у стані нестійкої рівноваги. Тож зовнішня підтримка у вигляді подачки МВФ або навіть обіцянки надати кредити має для них величезне значення. Іноземні олігархи пропонують угоду одній з корпорацій: підтримку в боротьбі за владу в обмін на надання українського життєвого простору, тобто простору українського народу. Корпорація отримує владу, а іноземні олігархи — доступ до ресурсів: сировини, робочої сили, права її експлуатувати. От вам й інвестиції, “альтернативи яким немає”. Окупантам більше нічого й не потрібно — все інше вони вже мають.

Правлячій корпорації пропонують створити систему, в якій прибутки її членів будуть на рівні справжніх мільйонерів. Якщо правляча корпорація не дає на це згоди — аналогічні умови пропонуються іншій разом із гарантіями сходження на владний олімп. До обіцянок додаються агенти впливу; якщо потрібно, шантаж; корпорації-конкуренти; західні консультанти.

Консультанти пропонують корпоратистам заробити живі гроші й покласти їх на свої рахунки до надійних західних банків, а також гарантії Заходу щодо підтримки їхньої влади. (Пригадайте серпень 1998 року, коли Захід підтримував корпоратиста Чубайса грошима МВФ і куди ці гроші в Росії поділися).

Після домовленостей — “демократичні” вибори і встановлення проамериканського режиму. Правляча корпорація відпрацьовує одержану владу, обдираючи до нитки свій народ і даючи змогу робити це транснаціональним компаніям (ТНК).

Після отримання так званої незалежності (від кого?) в Україну полізли різні фонди, утворилося безліч асоціацій, в назвах яких обов’язковими є слова “демократія” чи “демократичні ініціативи”, понад 150 партій, 1208 легалізованих об’єднань громадян, 22518 релігійних організацій (єпархії, громади, монастирі, місії, братства, духовні навчальні заклади); куди тут подітися