Брати Капранови - Закон Братів Капранових

Слухайте, люди добрі, скільки можна? А що вони завтра вигадають, після того, як заборонять секс та горілку, переназвуть Контрактову площу на Майдан Свободи та примусять чиновників вивчити російську? Так ми скоро будемо займатися виключно просвітою найтемніших верств населення - урядовців. Чорт забирай, все одно не дадуть писати.

Просто замкнене коло.

Проте нас ніхто не примушував бути письменни-ками. Самі захотіли. А значить, і розбиратися доведеться самим.

І ми вирішили вчинити мудро. Мудро - це означає не розкидатися по дрібницях, а одразу вирішувати стратегічні питання, щоб потім, коли влада чергового разу влучить у штангу, просто взяти готовий матеріал і сказати: будь ласка, від цього місця і до цього на пам’ять. Якщо підготувати такі стратегічні матеріали з усіх основних питань української культури, то їх навіть можна буде видати збірочкою, подарувати членам Уряду, а краще їхнім помічникам, а тоді вже спокійно писати свої романи, розуміючи, що майбутнє у надійних руках.

Нумо, письменники, берімося до систематичної освіти нашої влади! Так ми заощадимо свою працю - принаймні наступному поколінню урядовців не доведеться пояснювати все із самого початку.

Особисто ми вирішили почати з найпростішого - з мови. Тільки, будь ласка, не смійтеся.

По-перше, хочемо відповідально заявити - у приватному спілкуванні між двома людьми жодного мовного питання не існує. Порозумітися можна навіть за рецептом відомої коломийки - він усе, що йому треба, на мигах покаже. Держава - от хто головна причина будь-яких мовних питань. Коли вживають слово “питання”, завжди мають на увазі державну мову.

Що ж таке державна мова і навіщо вона потрібна державі? Конституція України не дає відповіді на це питання. Стаття 10 констатує, що державною мовою є українська - і квит. Далі ідуть обов’язкові реверанси в бік мов нацменшин, які знов-таки більш схожі на камлання. Все. Ані визначення, що таке державна мова, ані її функ-цій - нічого.

Далі йде Закон про мови Української РСР, який навіть згадувати смішно, хоч він сьогодні і діє у повному обсязі. Зрозуміло, що там не може бути нічого про повноцінну державну мову, бо Українська РСР державою не була.

На цьому, власне, вичерпується законодавча база, яка має задавати правила гри. Можна, звичайно, згадати закон про рекламу, до якого вносили зміни, а потім взяли ходи назад. Можна згадати квоту на україномовну телепродукцію у розмірі 75% або на кінопрокат у розмірі 50%, але все це несерйозно. Чому 50%? Чому не 60% чи 58,76%? І чому тільки на телебаченні та радіо? А газети? А книжки? А інтернет? Дуже важко зрозуміти логіку, а все тому, що немає базових визначень - навіщо державі потрібна якась там мова? Оно, Швеція сотні років обходилася без державної - бідували, звичайно, мучилися, але якось жили.

Ой, мало не забули: є в нас ще славнозвісна Хартія мов нацменшин. Досить цікавий документ, але він жодного слова не каже про державну мову, а тільки визначає, як захистити недержавні. А результат його практичного застосування в Україні, як завжди, парадоксальний - англомовна меншість, яка Хартією ані крапельки не захищена, має кілька всеукраїнських видань англійською, а наші рідні “захищені” болгари - тільки районну газету (не кажучи вже про євреїв, які не забезпечені жодним їдишемовним ЗМІ).

Словом, темний ліс, а точніше, чистий аркуш. І на цьому аркуші нам з вами треба написати всю правду. Чому нам з вами? Тому це наша з вами робота - продукувати ідеї і виробляти думки. Робота інтелігенції, і за нас її не зроблять ані політики, ані інвестори.

Особисто ми присвятили мовному питанню кілька статей - “Українська мова - це не хрін моржовий”, “Вавилонська вежа”, “Слон сірий, український”. Попри науковий і послідовний підхід, всі вони спиралися на проукраїнську ідеологію, і це призвело до того, що вся полеміка, як це зазвичай буває у мовних дискусіях, мігрувала у емоційну площину. В результаті зважені та аргументовані заперечення чи зауваження так і не прозвучали.

Тому зараз ми пропонуємо відкинути емоції геть, забути, що ми обговорюємо мову Шевченка чи Булгакова, або й Шолом-Алейхема. Для досягнення справжньої прозорості думок віднесемося геть від нашої знервованої громади і перенесемося у іншу абстрактну країну - країну Умовну, а коротко - країну У. Вона велика, багатонаціональна - пліч-о-пліч тут щасливо живуть чотирнадцять народів-братів. Звідки така цифра? Ми не пожалкували часу і підрахували, які нацменшини захищає Хартія мов нацменшин. Їх рівно тринадцять, а разом із національною більшістю, яка ніяким законом не захищена, - чотирнадцять.

Отже, країна У майже нічим не відрізняється від України. Але там немає ані української, ані російської мов. І навіть їдишу, молдавської та болгарської. А тільки абстрактні мови абстрактних народів - мова А, мова Б, В, Г, Д… Таке абстрагування нам потрібне, аби вільно оперувати аргументами, не відчуваючи на собі тягаря старих суперечок та образ.

Наша країна У має свою державу. Без цього зараз ніяк. І постає законне питання - чи потрібна цій державі державна мова? Бо у Сполучених Штатах, наприклад, єдиної державної немає і нічого страшного. Кожен штат вирішує проблеми самостійно. Іспаномовний південь спокійно собі не розуміє англомовну північ, не кажучи вже про чайна-тауни, і це не заважає всезагальному щастю. Може, і нам так? Чи то ввести дві державні, як у Фінляндії? Чи, може, не жмотитися і надати державний статус усім чотирнадцяти мовам?

Для відповіді на це питання треба згадати, що, власне, таке сама держава. Хоч би зі шкільного курсу правознавства. Не вважайте за іронію - у шкільних під-ручниках іноді пишуть щиру правду, тому не гріх ними скористатися.

“Держава - це особлива форма організації суспільства, яка за допомогою спеціального апарату управління захищає інтереси населення, регулює відносини між членами суспільства, зокрема за допомогою примусу”.

Зверніть увагу на останню фразу. Адже примус, на жаль, - невід’ємна частина будь-якої держави і будь-який державний апарат - це суцільний примус.

А отже, держава, навіть уявна, - дуже серйозна штука. І державний апарат - теж. Зокрема, військо, поліція та прокуратура.

До речі, про військо. Щасливий випадок заніс нас цього літа на грецький острів Родос. Окрім серфінгу цей острів знаменитий ще справжньою фортецею хрестоносців - велетенською і майже цілою, хоч зараз воюй. Зрозуміло, що ми знайшли гіда, який докладно розповів нам про неї. Ідемо вздовж велетенських стін і слухаємо: “Ділянку між цими двома бастіонами захищала французька мова”. Стоп! Ти брешеш, греку! Мова не може захищати стін. Леся Українка