Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

Микола «веслував» короткими змахами, не нахиляючись ні вперед, ні назад. Пливли хвилин десять, не менше. Баби, від яких смачно й заманливо пахло потом, молоком і трохи сечею, сміялися й просили Альошу заспівати. Голос у нього був гучний, не по-дитячому сильний, і він задоволено тягнув: «Из-за-а о-о-ост-рова на (какой-то там) стре-ежень…»[9], — сам не дуже розуміючи, про що веде.

Широка річка луною розносила його заливний спів униз течією, назустріч заходу. Баба поряд, молодша, років тридцяти — тридцяти п’яти, гладила своєю синьою від чорниць рукою його скуйовджені вітром кучері. Добра м’яка рука її, міцний пряний жіночий аромат, тепло її багатого плоттю тугого стегна, яким вона тулилася до його кісточок, — одне з найсильніших сексуальних переживань Льошиного дитинства.

Як хотілося йому без упину пливти човном із цією молодою бабою, вткнутися їй у пелену й не розлучатися ніколи! Ось це й була його «тиха батьківщина». Ця річка, ці гриби, ягоди, цей пряний запах водоростей, ведмідь із кавалками жиру й м’язів на лиснючій спині, тепла молода баба, що долонею пестить його гриву…

Тепер від цього всього лишилися тільки «тот же лес, тот же воздух и та же вода»…

Уже батьком, а потім — ніби зразу — і дідусем, Олексій, хоч як намагався, так і не міг утямити: як батьки, наїжджаючи у відпустці його провідати, дозволяли хлопцеві пливти самому через таку широку й холодну річку, цілими днями пропадати в цьому густому-дрімучому лісі? Як його відпускала добра бабуся Поліна Трохимівна, у якої він жив усе літо й мусив щосуботи проти волі своєї паритися у вистеленій соломою щойно пропаленій печі, з якої ось таки взяли й вилетіли почорнілі від сажі гуси-лебеді, змахуючи своїми важкими крилами? Він досі пам’ятав запах керосинки з промащеним ґнотиком.

Електрику провели туди лише в 1976-му. Віковічне село на крутому березі річки Медведиці потроху вимерло, як і тисячі інших довкола, у щасливі й ситі газпромівські часи, так і не дочекавшись газифікації всія Руси.

А річка лишилася та сама, і примарне село з похиленими сірими хатами, дахами з почорнілої дранки й бездонними дірками ще видно було по той бік.

Знелюдніло тамтешнє життя страшенно. Спочатку мужиків повбивали на війні, потім ті, хто вижив, спилися. Потім здохли худі колгоспні корови. Потім зажмурився сам колгосп. Потім вічні баби, залишившись самі на крутому березі, перебралися-таки — хто на кладовище, хто в міста до дітей. І село саме тепер нагадувало цвинтар, де покинутий храм світив вибитими дверима й скельцями малих вікон, і крива берізка росла прямо з маківки.

Твань і болото жабине

Там, де купався колись.

Тиха моя батьківщино,

Я тебе в серці проніс[10].

В один із таких чарівних днів у них із Ксюшею знову був повен кошик акуратно, як тоді, викладених білих і підосичників. Ксюша купалася голяка в крижаній воді. Довго з насолодою плавала до середини річки й назад.

Коли сильні Ксюшині руки принесли її назад, на спині, і вона піднімалася з водяної піни, як Ботічеллева Венера, — уся в крупних краплях, що стікали по грудях із тугими рожевими сосками, по мускулястому животу до бажаного світло-рудого трикутничка, — Олексій схопився, пішов їй назустріч із великим махровим рушником. Витер її всю, потім раптом скинув свій одяг і обняв її сильне прохолодне тіло…

Років п’ятнадцять тому вони із Ксюшею змушені були перебратися жити до Америки, обравши мале техаське містечко Коринф. Там поблизу, у Дентоні, передмісті Далласа, навчався їхній син Арсеній. UNT, Університет Північного Техаса, славився хіба своїм випускником — відомим солістом ще більш відомої групи Eagles.

До музики Арсеній не вдався, тому вчився бізнесу. І саме там, де цього вчитися варто, — в Америці. За кілька наступних років він зробив успішну кар’єру брокера й уже не потребував допомоги батьків. Радше сам прагнув допомогти їм. Мав щасливий шлюб із американкою ірландського походження, що подарувала Олексієві та Ксюші двох чарівних онуків.

Тепер тієї річки, грибів і ягід у них не було. Та був свій басейн із блакитною водою, на бортику якого вони сиділи того вечора в теплому промінні вечірнього техаського сонця.

В одній руці вона тримала тонку довгу сигарету із цівкою смачного ароматного диму доброго тютюну, у другій — високий бокал із червоним австралійським «Ширазом». Він сидів поруч у глибокому шезлонгу з келихом крижаного мозельського рислінгу. Життя, типу, вдалося. Але обоє сумували за його річкою, за своїм прохолодним щастям на її самотньому березі.

По телеку за годину починалася трансляція матчу його улюблених Mavericks[11], а ще треба було дозбирати речі для поїздки, щоб уже не морочитися вранці.

Вони разом об’їхали півсвіту, зустрічаючи холодний вогненний світанок в Ісландії, мандруючи з важезними рюкзаками в Забайкаллі й милуючись північним сяєвом у Лапландії. Вони обидва однаково тяжіли до північної природи, лиж, лазні.

Вони кохали одне одного, як кохають у французьких романах і в американському кіно, а їхні розставання через постійні небезпечні відрядження Олексія лише посилювали це взаємне тяжіння.

Ними милувалися перехожі на вулицях, знайомі та друзі заздрили їхньому щастю — хто чорною, а хто білою заздрістю.

Олексій гарно грав на семиструнній гітарі, любив виконувати пісні Висоцького, Окуджави, Візбора, Городницького й Галича. Ксюша не підспівувала через відсутність музичного слуху, але обожнювала слухати й часто вечорами просила його зіграти й заспівати.

В одному популярному радянському фільмі закохані гуляють заспаним ранковим містом, а на горизонті піднімаються такі величезні чорні цифри — 1941. Більше хлопець і дівчина не зустрічаються. Героїня гине. На війні.

Так і Льошина героїня загинула. Тільки на війні була не вона, а він. Цілий довгий рік. І загинула вона, безмежно хвилюючись за нього, думаючи про нього, перебираючи його страшні воєнні фотографії й молячись за його здоров’я й удачу.

Вона врятувала його цим своїм чеканням, своїм коханням, своїми молитвами, забувши про себе. А сама згоріла вщент.

Коли він був на війні в Іраку в 2003 році, а Ксюша тимчасово повернулась у Москву, щоби «бути ближче до нього», багато російських журналістів, його друзі та знайомі, часто їхали назад до Росії, змінюючи одне одного. З кожним він надсилав додому латунний чи мідний старовинного вигляду чайничок або глечик із чорненою арабською в’яззю на боках. А сам і далі лишався на тій затяжній блискавичній війні. Коли він сказав їй, що не може повернутися до Москви, а полетить одразу до Америки, вони мчали туди навперейми, хто кого