Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

у водограї.

І березневі голосні коти

колись про неї кішкам заспівають…

***

– Ось, дожився до ручки, покровителю, слухай,

Дзеленчу копійками у кишені дірявій…

– Маєш руки і ноги, маєш очі і вуха, —

Усміхнувся Олекса – теплий, добрий, ласкавий.

– Маєш голову, друже, не останню, я певен…

Тільки все це прикласти треба вправно, до діла.

А життя – штука хитра – випробовує пеклом,

І випалює душу, і викручує тіло.

– Значить, в муках пекельних за життя є потреба…

А про рай, святий тезко, я нічого не знаю!

Мовив Теплий Олекса із високого неба:

– А раю немає. Є пекельна дорога… до раю.

***

Ти – аметист.

Тепер я знаю точно.

Богиня фіолетових ночей.

Перетинаєш гордо

Шлях Молочний.

Пірнаєш в глибину моїх очей.

Ти – аметист.

Торкнешся серця – рана.

Ти – колір днів.

Ночей безсонних суть.

В тобі, кохана,

стільки гострих граней,

що душу на шматочки розітнуть.

Ти – аметист.

В тобі вулкан клекоче.

А рану в серці – хочеш —

зцілиш вмить.

І не один різьбяр

підступно хоче

тебе у срібну клітку заточить!

Ти – аметист.

Твій бог —

грайливий вітер.

В шаленім леті з ним

не охолонь…

Повір мені,

як я тобі повірив.

Лети, зігрійся в ківшику долонь.

***

Поклади рученята в долоні…

Холодні…

Дай вуста поцілую на вдачу…

Гарячі!

Хочу тебе пізнати —

Ти полюс? А чи екватор?

***

В порожню станцію метро

З нічного вогкого полону

Йду до останнього вагона…

В порожню станцію метро.

Здригнусь від гуркоту дверей,

Сам Бог велів їм зачинитись.

Мені нема куди спізнитись…

Здригнусь від гуркоту дверей.

В темряву потяг полетить,

Ліхтар мигне зелено-кволо.

Не повернусь сюди ніколи!..

В темряву потяг полетить.

Нема моєї в тім вини,

Що ти лишилась просто неба,

Що я лечу у ніч від тебе…

Нема моєї в тім вини.

А завтра знову буде день,

Нові тривоги і надії,

Минуле вітер перевіє,

І… завтра знову буде день!

***

Світились білі плечі українки

Між павутинок чорної коси…

Де починались конкурси краси?

В Османській Порті на Стамбульськім ринку?…

В скаженому розвихреному гоні

Топтали полини чужинські коні…

Топтали полини чужинські коні

У відблисках огнів нічних заграв.

Шалений вітер пелюстки зривав

І сухостоєм роздирав долоні…

Ніч притупляла сонця гостре жало,

Журливу пісню тихо колисала…

Журливу пісню тихо колисала

Розвітрених очей німа печаль.

Свята душа горіла, мов свіча,

В пітьмі пітних гаремів не згасала…

За піснею фонтан донині плаче.

Пройшли століття, не роки, тим паче…

Пройшли століття, не роки, тим паче,

Все нижче провиса Чумацький Шлях,

Чужинці не чатують в кураях,

І на порогах вже Дніпро не скаче…

Не грає степ високою травою,

Вже чужина зовсім не є чужою…

Вже чужина зовсім не є чужою,

Нову мораль взяла нова доба,

Дівча само на очі видиба,

Хизуючись і станом, і красою…

Хто продає? Хто виграє? Хто потерпає?

І Сам Господь, мабуть, того не знає…

І Сам Господь, мабуть, того не знає,

В яких стамбулах і в які часи

Розпочинались конкурси краси…

З плечей дівочих сукня опадає…

У Космосі на Марсіанськім ринку

Світились білі плечі українки…

***

Немає осеней багато.

Бо є лише одна-єдина

країна Осінь,

де живе кохана…

Сьогодні знову встану рано,

бо вже ж воно таки сьогодні!

Весна, а ранки ще холодні.

Вона ще спить.

Піду у сон.

Чи пустить?…

Чи сон це?

Сходить сонце.

Від сонця в очі

грайлики вікон.

Блакитне небо…

Блакитне?

Воно не відає блакиті очей

в країні Осінь,

де живе кохана…

Потоне день

у роздумах ночей…

В країні Осінь

знову ранок.

Піду незваний у сон…

Чи пустить?

***

Першого кохання вечори,

Через поле вгору і згори.

Від мого села до твого села

Кликала дорога і вела.

Першого кохання вечори,

Неповторні неба кольори.

Від моїх очей до твоїх очей

Ворожба невиспаних очей.

Першого кохання вечори,

Таїна незвіданої гри.

На твої вуста й на мої вуста

Полохлива зірка приліта.

1978

***

Килино! Ясонько! Калино!

Поглянь, якая Божа днина!

Веселе сонечко рум’яне

До наших вікон прикотилось.

Килино! Донечко кохана!..

Моя прамати народилась.

Весна була вагітна літом,

Тулили ночі день до дня.

По світу йшло нове століття,

Сліпе і кволе, як щеня.

Тоді управилися впору,

Посіяли чуже й своє.

Що наробились – то не горе,

Хліб на столі, й до хліба є.

І хата дітками багата,

І ціла вулиця рідні.

В недільний день святковий тато

Катають верхи на коні.

Ой, де ж ті коні, коні, коні?…

В якому полі?…

Роки малюють на долоні

Нелегку долю.

А за селом яри глибокі,

Круг ставу верби, наче тин.

Зійдеш на кручу, кинеш оком:

Ой, леле, світ – не обійти.

Та ж як підеш, коли при ділі,

Лозина цвьохкає – гиля!

Неначе після заметілі

Біліє в балочці земля.

Ще за Січі було, давненько,

Козак веселий Кочубей

Сюди заскакував частенько

До молодиці, на гусей.

Гусей любив, чи господиню,

Як люди кажуть – то було.

Бо ж по якій іще причині

Назвали Гусівка село?…

Килино, Ясонько, Калино,

Якая ж довга Божа днина!..

І прала, й пряла, й готувала,

Як сонце – з ранку до темна.

Біда ж за лихом не відстала —

Війна! А потім… знов війна!

Ой, вік новий! Такий непевний!