Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Іще малий, а вже страшний!

Хати пустіють, гинуть кревні

В пащеці хижої війни.

Біда і лихо – все минає.

Життя летить – не зупинить.

Килина, мов та квітка має,

Щоніченьки Іваном снить.

Побралися. Такі щасливі.

Не на роки, а на віки.

Щомиті руки полохливі

Стикаються, мов голубки.

І дітки. Трійко наймиліших,

Немов дзвіночки у дворі.

Від них у холоди тепліше,

Від них світліше на зорі.

І жити б так. Та знов жахливий

кривавий герць на всі світи.

Змололо Йвана дике мливо…

Вдалося діток зберегти.

У голод, холод і руїну

Над ними, з ними і для них

Плекала долю й світлу днину

Килина, Ясонька, Калина,

Одненька, Боже борони!..

Біді і лиху врешті край,

Примітив Бог. Оборонив.

Онуками обдарував,

У сні в чоло поцілував,

Узяв за руку і відвів

У Рай…

***

Я вночі подружився з кленом,

Він шелеснув, що друг – навіки.

Наші вікна дивились на мене,

А я дивився на вікна.

Нашим вікнам було на диво:

Темна ніч – він живе знадвору.

Я з ранковим туманом здимів

Від нічного вікон призору.

Світ нарешті убравсь в зелене,

До Великодня обрядився.

Я вночі подружився з кленом,

В наші вікна за ніч надивився.

***

Струна-мінор над вічністю бринить,

Стомившись, сонце падає в безодню…

На вівтарях гаряча кров струмить…

Жінок приносять в жертву і сьогодні.

Спада з плечей туги тяжкий тягар,

Зоря холодна в доли покотилась.

Я ради тебе вийшла на вівтар,

Умерла там і знову народилась.

Химерний сон щоночі, наче яв, —

Пере Перун дощами білі кості.

І я стою, і ще такі, як я,

Безмовні на жертовному помості.

А навкруги полянськії мужі.

Ти поміж них, русявий і далекий.

Жрець на вогонь поклав страшні ножі,

Вином священним напоїв із глека.

Я ради тебе на вівтар зійшла,

Умерла там і знову народилась.

Як довго ніч… Яка жорстока мла…

Чи то було?… Чи то мені наснилось?…

Крізь дим віків пашить кострища жар,

Стара полянка – Мати – на іконі.

Веде за руку знову на вівтар

Полянський син мене, полянську доню…

***

Моя кров – чорна кава впереміш із димом,

Я підземних кав’ярень найкращий знавець.

Мене туга у муках на світ народила,

Колисав мене біль – мій законний отець.

Я онука розпусти – старезної баби,

Що одвіку донині розп’ята на ліжку.

Гріх – мій дід – мене знехотя культями бавив,

З-під поли оковиту ковтаючи нишком.

Три руки мої вправні не можуть без діла,

Вісім пальців, мов човники бистрі снують,

То коханої зябра лоскочуть несміло,

То вінки їй з колючого дроту плетуть.

Моя дівчина – тиха, вродлива і чемна,

На хвості біла китиця – гарна оздоба.

Чорний прип’ятський квітень – їй батько хрещений,

Рідна тітка – трава, та, що зветься «чорнобиль».

Я нітратні борщі запиваю бензином,

Від нуклідів у тілі відраза і щем.

Протираю мастилами око єдине,

Умиваюсь досхочу кислотним дощем.

Мене тішить асфальтове чорне безмежжя,

Мене вабить лісів кам’яніюче диво.

І, нуртуючи, серце у шлунку бентежить

Моя кров – чорна кава впереміш із димом.

***

Минався квітень. В ніч. Одні.

«Подвір’я» – аж у вишині.

Та ми злетіли, мов на крилах.

О! Ти мені наговорила

такого, що душа воскресла!..

Дощ заплітав у перевесла

стрімкі струмки. Вони пручались…

А я не знав, що ти – сміялась…

Що то все – гра… Що ти – гравець…

Що ти вже знала: грі – кінець…

Чи я приручений тобою?…

Чи я приречений судьбою?…

Щоб душу, як вогнем пекло!

Награлась? Весело було…

***

Я хочу бачити твої очі

і небо…

Але як побачити небо

крізь твої очі?…

Я хочу бачити тільки

твої очі.

Небо твоїх очей.

Я колисатиму

небо твоїх очей

так,

що воно розхлюпається

і заколише

мене…

Розгойдане

небо твоїх очей…

***

Чоловікові треба в житті не багато.

Щоби жінка кохана жадала кохати.

Щоби діти зростали на щастя здорові.

Щоби дружба трималась на вірному слові.

Щоб утома була від тяжкої роботи.

Щоби ворог не в спину а в очі, навпроти.

Щоб дорога стелилася, мов скатертина.

Щоб не марно минулася кожна хвилина.

Щоби серце – як сонце, а подих – як вітер.

Щоб у милих і рідних минулися біди.

Щоби руки для лету росли, наче крила.

Щоб завжди було сили для доброго діла.

Щоби сріблом зима, щоби золотом осінь.

Щоб весною і влітку не гірше велося…

Чоловікові треба в житті не багато.

Щоб кохана сказала: —

Я вмію чекати…

***

Які брудні фасади і портали,

Невимиті асфальти некрасиві…

Аж блискавиця небо розірвала,

І впала благодатна перша злива.

Які пусті без листу чорні віти,

Невипрані галяви нещасливі,

Аж небо розчепірив дужий вітер

І впала дивотворна перша злива.

Які нудні змарнілі наші душі,

Які серця холодні й полохливі.

Аж мертву тишу віщий грім порушив,

І впала довгождана перша злива.

***

Дощ тихо ходить зі мною поруч.

Шепоче в листі:

– Ось-ось впаду…

Я хочу бути тобі у поміч…

Я хочу бути не на біду…

Я не холодний. П’янкий і теплий…

Кохана в тебе – дитя весни…

Впаду на неї… Прийде до тебе…

Прекрасна… Мокра… Ти… роздягни.

Я надивлюся на біле тіло…

Заплющу очі… Теплішим стану…

Ви так обоє цього хотіли…

Найнайгарніша твоя кохана!..

***

Своїм величезним чоботом

Він поруч голосно човгає.

Повз нас парасолі-човники

Пливуть догори дном.

Всі бачать, що ми притрушені,

Що бути удвох примушені,

Відьмачкою в ніч присушені,

Та мені все одно.

Іти нам та йти на виселки

Крізь вікон сусідських витрішки,

А дощ наче ситом висівки,

Спину йому нема.

Вгорі ні