Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

Тільки побоювання Захара справдилися. Шалений графік першої осені навчання не дозволяв мені тепер безтурботно гуляти з ним, за ручку, доріжками парку. Та Сторожук вдома не сидів і потроху таксував. Мало-помалу ми віддалялися й незчулись, як військовий комісар вирішив, що хлопець готовий стати до лав захисників Вітчизни.

Сьогодні я знову була страшенно зайнята й від Його пропозиції зустрітися, майже відмахнулась, але почула:

– Тобто проводжати мене ти не прийдеш? Тобі ніколи, як завжди?

– Куди проводжати? – відірвала я зморені очі від екрана, бо якраз читала цікавенний реферат та робила нотатки для себе.

– До лав Збройних Сил України... – якось ображено відповів мені Захар.

– Що? Тебе призвали? Коли? – задала я геть тупе питання та він пояснив:

– Це неважливо. А відправляють післязавтра. Мамка тут проводи зорганізувала, тільки без тебе вони мені не до душі.

Зопалу я забула про реферат і підготовку до завтрашніх пар. Сиділа й дивилася в стіну, наче хотіла там знайти відповідь на запитання: як далі житиму без Нього? З першого класу я звикла, що Захар Сторожук то моя жива тінь, а ще допомога й підтримка в будь-якій ситуації. Навіть коли я з головою поринула до студентських буднів, мені здавалося, що він поруч.

– Я прийду. Проводжати тебе обов’язково буду і на збірний пункт поїду. Не сумуй, козаче! – спробувала бути веселою, але наш телепатичний зв’язок нікуди не зник і тому я почула:

– Все добре, Вікі! Це всього лишень строкова служба. Я дуже скучив і хочу побачити тебе. Ввечері погуляємо кущами, як раніше? Чи ти зайнята?

– В дев’ять під сосною, на нашому місці. З конспектами працювати все одно не зможу. Нічого не полізе до голови, – заплющую очі, а всередині вирує повне сум’яття.

Всім відомо, що змалку ми носимо жартівливе прізвисько «наречені». А ще ми точно закохані й багато разів бачили одне одного майже голими на пляжі та ніколи не робили тих дурниць, якими захоплюються наші однолітки. Тобто сприймаємо взаємну прихильність, як дитячу дружбу й щиро віримо в таке.

Тільки сьогодні, розкидаючи кросівками шурхотливе осіннє листя, я примчала до нашої сосни й мовчки кинулася Йому на груди. Захар навіть слова сказати не встиг. Думаю, він зрадів, але був неготовий до настільки стрімких і відвертих змін.

Я відчула, як хлопець проковтнув збурену хвилю та вперше покірно пригорнув до себе обома руками. А далі притулився щокою до моєї голови і я зрозуміла, що за цими першими, на нас чекають ще сотні обіймів. Мені скрізь було затишно поруч з ним, але біля гарячого серця дорогої людини виявляється жив мій земний рай!

– Привіт... – лагідно промовляє він. – Ти від когось тікала, чи чому щодуху біжиш?

– Мовчи, дурний! І я така ж сама. Захаре, я не хочу аби ти йшов... Нам нарізно буде дуже погано, – це нагадувало істерику, а він слухав і мовчки пестив мою спину.

– Треба буде подякувати комісару за те, що на службу запросив. Інакше ти ще років двадцять не дозволила б обійняти, – жартує він, а я натхненно вслухаюся в шалений стукіт парубочого серця й тяжко зітхаю.

– Тобі весело? Але чому раптом вони за тебе взялись? – зрошую сльозами його светра й чую раціональне пояснення:

– Чому ж раптом? По-перше, я досяг призовного віку. А по-друге, хоч так зрушимо з місця одну мороку. Мені набридло ходити в наречених. Як повернуся - буду проситися до тебе в чоловіки...

Від його зізнання, від гіркоти й задоволення мені запаморочилося в голові. Ніколи раніше Захар не казав чогось подібного, але ж і до війська його ще ніколи не кликали. А мені, за навчанням, взагалі не було часу думати про життєві істини.

– Це дуже довго. Я згодна стати твоєю сьогодні ж. Тоді ти повернешся до мене та не шукатимеш собі іншої кралі, десь вдалечині, – випалила я, наче уві сні, бо при здоровому глузді не могла подібного запропонувати.

Сторожук звик до різних моїх дитячих витребеньок та наразі геть отетерів. А потім відсторонив від себе й глибоко та багатозначно подивився в очі. Я намагалася розгадати, що після таких слів діється в його відповідальній голові, але не могла. Пройшла ще мить і Захар поблажливо посміхнувся та відповів:

– Ти мені не довіряєш чи собі? Коли з десяток років тому, на шкільній лінійці я побачив синьооку дівчинку з пишними бантами, світ затьмарився раз і назавжди. Тільки ці очі хочу бачити все життя та під час свого останнього подиху на землі. Навіщо ж поспішати?