Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Що це було? Захаре, не нагнітай. Я й так через родинну драму на межі. А ти...

– Так я ж хотів допомогти. Вибач! – винувато опускає голову він і додає: – Пішли проведу додому. Мама вже точно шукає тебе, а їй зараз хвилювання ні до чого.

Біля хати я намагаюся віддати йому кофту, але спантеличений чимось своїм Захар, вперто відмовляється:

– Залиш, мені й так жарко. В школі віддаси.

– Добре. Дякую, що вислухав і допоміг. Тільки, будь ласка, не повторюй більше сьогоднішньої витівки...

– Ніколи? – блискавично реагує він та з лукавою посмішкою здіймає вгору чорняву брівку.

– Ніколи. Доки не дозволю, – зітхаю й розумію, що його дотик мені дуже сподобався. Ні, він поздоровляв мене з днем народження багато разів і торкався тоді вустами до моєї щоки. Але то було привселюдно й мотивовано урочистістю. А отак, серед золотавих кущів, ще не бувало.

І знову Захар виявився правим. Мама дещо очуняла й з притаманною їй енергією взялася керувати домом. Спочатку присіпалася до тата: куди зранку попхалася їх молодша донька? А вже як глянула в шибку надвір, наче з ланцюга зірвалася.

– Ти коли до нього пішла? Чи ви під кущами ночували? Як тільки не набридає? Навіть вихідного дня злазитеся докупи. Бачиш, Василю, донечки вирішили мене в могилу загнати! – знову кричить вона та батько мовчить.

– Мамо, перестань! Ти вранішні ліки приймала? Не лякай нас з татом. Я сьогодні більше нікуди не піду, в своєму кутку буду працювати. Тату, ну чого вона? – зачіпаю з відра холодної води й намагаюся не здуріти від чергової напасті.

До вечора ми всі просиділи вдома так, наче боялися, що обтяжливе тавро вилізе за паркан і розповзеться чужими язиками. Адже наша спільна ганьба, на ім’я Катерина, вже не вперше робить з Цимбалів посміховисько й винуватців.

Як обіцяла, я застрягла у своїй кімнаті, аби не заважати таткові розслабитися з залізом в гаражі. А мама притихла та щось смачненьке готувала на кухні.

Без перешкод я змайструвала черговий репортаж і хотіла скинути на улюблену флешку. Ось тільки де вона? Це був подарунок Захара на минулий день народження. Надзвичайно зручний та надійний носій з високоякісної сталі: кругленький, вологостійкий, прикрашений дивовижним малюнком.

Я перевернула догори дриґом всю свою кімнату. Лазила за шафу та до коробок зі взуттям. Але ж такого зі мною зроду не бувало, а флешечка, мов сама з дому пішла! Так до вечора її й не знайшла.

Коли ми обідали, то старанно оминали увагою халепу, що прийшла в дім. Тато казав, що треба «перевзути» автомобіль. А мама переймалася, що пральна дуже стугонить й потрібно купувати нову.

Вже перед сном, як завжди, я зателефонувала Захару. Хоч він сьогодні й перетнув дозволену межу, але не побажати одне одному хороших снів, ми не можемо.

– Знаєш, я твою флешку посіяла... Цілий день шукала та її ніде нема, – жаліюся, наче брату.

– Цимбал, а на ній щось путнє було? Хоча забудь, я іншу дістану. Вона рідкісна та не парся. І щось мені підказує, що ваша «біда» її винесла аби тобі насолити. Тільки ж безмозка сама штучку з секретом не відкриє. Тому заспокойся й дивися найкращі сни! – тихо промовляє Захар звичайні слова та я точно відчуваю, що він хоче сказати більше.

Розділ 5. Строковик

Кілька днів ми ще сподівалися, що блудлива вівця повернеться до рідного дому та з того часу її не бачили. Очікували, що зателефонує, але Катька притихла, а життя родини Цимбалів попрямувало далі.

Інколи тиша напружувала та навіть сусіди не діставали нас запитаннями. Складалося враження, що навколишній світ радіє зникненню зайвої деталі. Мама опікувалася дітками в садочку, тато з бригадою меблярів продовжував виготовляти столи й крісла, а я – прощалася зі школою.

Тривожні й сумні думки, що дитинство залишається позаду, снували ночами в моїх розумній голові. А ще я дуже відповідально готувалася до тестування та вступних іспитів. Мій вірний шкільний друг Захар Сторожук казав, що подібна цілеспрямованість дещо нагадує фанатизм. Але я з ним не згодна, бо наполегливість вважаю доброю рисою.

Мабуть, завдяки своїй впертості Вікторія Цимбал отримала чудові результати незалежного оцінювання та за допомогою професійних рекомендацій від керівництва нашої школи, з першої спроби, стала студенткою факультету журналістики одного з найшанованіших столичних вишів.